Розпад СРСР почався в 1991 році, але цей процес досі не закінчився / фото REUTERS

Через три десятиліття після падіння СРСР цей процес насправді не закінчився досі. Офіційно, звісно, Радянський Союз припинив існування в 1991 році. В реальності ж Москва так і не змирилася з втратою імперії. Вона витратила останні три десятиліття на те, щоб розвернути цей вирок історії.

Боротьба між російським реваншизмом і спробами інших колишніх радянських республік розбудувати власну державу визначила політичний ландшафт пострадянського світу. Однак, з'явилися ознаки того, що тепер все може остаточно закінчитися не на користь Кремля. Про це в своїй статті пише експерт Atlantic Council Пітер Дікінсон.

Читайте такожNew York Times: Кремль вперше не використав шанс розв'язати війну, як в Україні2020-й став катастрофою для Володимира Путіна і його мрій про неформальну імперію. Цей рік мав би стати часом тріумфального позування. А події, присвячені 70-й річниці перемоги над нацистською Німеччиною в часи Другої світової війни, повинні були б домінувати. Натомість Путін витратив більшу частину свого часу, ховаючись від суспільства. Оскільки Росія серед країн, в яких спостерігаються найгірші спалахи коронавірусу в світі.

Відео дня

Також в широкому регіоні теж не було чому радіти. Оскільки російські інтереси на пострадянському просторі пережили низку невдач. В Центральній Азії заворушення в Киргизстані призвели до повалення проросійського уряду. Це спричинило страх перед подальшим скороченням впливу Кремля в регіоні, в якому йому й без того доводиться конкурувати з Китаєм.

В Молдові проросійський президент зазнав поразки на виборах і змушений поступитися кріслом прозахідному кандидату. Новий молдовський лідер Мая Санду - це саме той тип політиків, яких Москва боїться найбільше. Будучи освіченим в Гарвардському університеті економістом, який вільно володіє англійською мовою, вона шукає спосіб отримати членство в ЄС. Крім того, вона закликає Росію вивести свої окупаційні війська з Придністров'я.

Найбільшим ударом для російських інтересів стали події на Півдні Кавказу, де сили Азербайджану за підтримки Туреччини провели переможну шеститижневу війну проти Вірменії - союзника Кремля. Путін, зрештою, зміг просунути мирну угоду, яка дозволила йому розгорнути російських "миротворців" у зоні бойових дій. Але цей маневр для порятунку обличчя не приховає той факт, що Москву змусили змиритися з присутністю конкуруючої сили в регіоні, в якому Росія майже століття домінувала.

Читайте такожGazeta Wyborcza: Росія тисне на Молдову придністровським боргом за газТурецьке втручання у війрменсько-азербайджанську війну стало переломним моментом для пострадянської історії, який змінив баланс сил на Південному Кавказі. Він також розбив ілюзії щодо можливостей Москви диктувати військовий результат в межах кордонів колишнього СРСР.

Якщо події в Азербайджані стали шоком для Росії, то ситуація в сусідній Білорусі була ще більш особистим ударом. Протести, які не вщухали останні 4 місяці після сфальсифікованих президентських виборів, загалом не мають геополітичної природи. Але демократичні вимоги людей на вулицях - це анафема для Москви, яка переслідує її з дня падіння СРСР. Тому вона розглядає протестні рухи як пряму загрозу для російської авторитарної моделі.

Лідери опозиції Білорусі дуже сильно намагалися прогнутися у своїх спробах переконати Росію, що їй немає чого боятися. Але у Москві ніхто не сумнівається, до демократична Білорусь неминуче почне рух на зближення з Заходом. Тому Путін не дуже охоче втрутився, щоб підтримати білоруського диктатора Олександра Лукашенка, надавши йому фінансову допомогу й команду радників. Він також публічно пообіцяв відправити сили безпеки в Білорусь, якщо буде потрібно.

Є відчуття похмурої неминучості у тому, як Путін підтримує Лукашенка. Політики в Кремлі розуміють, що підтримка непопулярного й дедалі жорстокішого режиму в Мінську може налаштувати лояльних білорусів проти Росії. Однак, в цивілізаційній битві за серця й уми, яка триває на пострадянському просторі, у Москви просто немає відповіді на нескінченно більш переконливі перспективи європейської демократії. Це лишає Кремлю єдиний доступний інструмент - застосування грубої сили.

Читайте такожForeign Policy:  Лукашенко втрачає лояльність служб безпекиРосійська нездатність подати себе як привабливу альтернативу Заходу була надзвичайно очевидна в Україні. В 2013 році після час дебатів навколо угоди про асоціацію з ЄС Москва навіть не намагалася переконати когось у перевагах тісних зв'язків з Росією. Натомість, Кремль розв'язав односторонню торговельну війну й погрожував тяжкими наслідками. При цьому він вів незграбну кампанію проти ЄС, яка була заснована на гомофобії й засудженні одностатевих шлюбів.

Тоді, коли українці готувалися прийняти найбільш значне геополітичне рішення за всю пострадянську еру, Росія не могла нічого запропонувати натомість, корім антизахідного нонсенсу і завуальованих погроз. Бідність російської поточної позиції - не таємниця для Путіна. Через нездатність запропонувати переконливе бачення майбутнього він кинувся в бій за минуле.

Ностальгія за СРСР й міфологія Другої світової війни добре спрацювали в самій Росії. Але вони не відповідають щоденним прагненням в інших пострадянських країнах, де населення не розділяє російське відчуття втрати імперської гордості.

Зовнішньополітичні поразки, з якими Москва зіштовхнулася в 2020 році, відповідає більш широкому шаблону російського відступу, який почався в 1991 році. Важливими моментами цього процесу було членство країн Балтії в ЄС і НАТО, а також дві пострадянські революції в Україні. Нещодавня вірмено-азербайджанська війна й національне повстання в Білорусі теж можуть заслужити своє місце в цьому списку. Цей відступ буде продовжуватися до тих пір, поки Москва не відкине свої імперські погляди на пострадянський світ.

Читайте такожWashington Post: Росія веде таємну війну проти США, яку пора викритиРосійське застосування грубої сили успішно збудувало лояльні до Кремля анклави в Україні, Грузії й Молдові. Але це також відштовхнуло десятки мільйонів громадян країн, які повинні були б стати природними союзниками Москви. Збереження такої контпродуктивної політики буде більш ніж дурістю.

Росії краще відмовитися від примусу на користь переконання. Будівництво взаємовигідного партнерства - це не те, що притаманно Кремлю. Але це той навик, який російські політики повинні освоїти, якщо вони не хочуть, щоб ще багато наступних років були для них такими ж, як і 2020-й.

Вас також можуть зацікавити новини: