Вдатися до епістолярного жанру для викладу своєї позиції мене спонукала думка Віктора Тимошенка, висловлена на мою адресу. Точніше, вона стала відправною точкою для думок вголос про нелегку долю української інтелігенції, яка покликана генерувати і «відпускати» в маси найсміливіші і креативні думки. Наприклад, про патріотизм, обов`язок, Батьківщину. Про те, що турбує, непокоїть. Про те, що завтра стане комусь життєвим девізом, а комусь - приводом для висловлення власних думок вголос.
Хто він, сьогоднішній мислитель дум? Згадався вираз кардинала Любомира Гузара, який, коментуючи чергові заклики українських діячів культури про відокремлення Криму і східних областей України, зазначив: «Люди мають право говорити правду, але не мають права говорити дурниці». Так і Віктор Тимошенко, людина, яка особисто не чула моїх висловлювань, спробувала їх ретранслювати в маси, подібно придворному пасквіліанту, спраглому навісити ярлики образливі тим, хто має інші, ніж він, думки.
Ви не замислювалися про те, скільки шкоди для майбутнього країни завдає інтелігент, який шипить ненавистю до влади і намагається власною хворобливою уявою, що виражається в пусканні слизу по монітору комп`ютера, відпрацьовуючи грантові вливання, довести, що тільки йому відкритий канал зв`язку з майбутнім? Homo, яка пише, залишає майбутнім поколінням якийсь код пізнання низки подій, осіб в історії через свої римовані і не дуже, рядки. Що дізнаються про наш час наші діти? Наприклад, з творчості Винничукачи Андруховича, кожен з яких по-своєму намагається то «влаштовувати засідки», а то й прямо «вбити п. .. раса». Вони міркують про відсутність свободи слова в країні і продовжують насичувати своїми пасквілями уми молодих і не зміцнілих. Розмірковуючи про «бандитську владу», кажуть вони це не язиком українських геніїв Шевченка і Франка, не римами поетів розстріляного відродження, не езоповою мовою, а грубими, примітивними лексичними зворотами, рясно посипані цвіллю ненормативної лексики та жовчними авторськими неологізмами-фекаліями.
Інтернет наповнений обговореннями опусів братів Капранових, які відкрито закликають «кидати каміння» у «владу, що смертельно небезпечна для для кожного громадянина». Свобода слова? Відсутність відповідальності за сказане слово?
Ніколи не думав, що в цих обговореннях займу позицію Олега Єльцова, який закликає Капранових всю свою «революційну патетику популістських есе спрямувати не на пошуки ворогів народу і боротьбу з ними, а на формування того вже невидимого культурного прошарку».
Тепер кілька слів про державне свято - день Соборності та Свободи Україна, який обов`язково стане всенародним. Навіть всупереч обробці умів жаданами, андруховичами, винничуками і Ко. Ви, панове-творчі інтелігенти, напевно підрахували вартість свята, оціненого вашими соратниками по ідеології - по 40 гривеньна руки з щедрих «революційних» запасів. Чи не в цьому ви побачили його всенародність? А ви були в Харкові, коли сотні тисяч людей приходять на головну площу міста, щоб низько вклонитися цим героям - визволителям, котрі принесли Велику Перемогу? Користуючись нагодою, запрошую. Ви побачите, що я мав на увазі, кажучи про всенародне свято.
P.S. Я абсолютно впевнений в тому, що як тільки вищеназвані і навмисне забуті персонажі - псевдопатріотів перестануть розколювати нашу країну, проводячи демаркаційну лінію в умах молоді, цей день обов`язково стане всенародним. Як День об`єднання влади й опозиції, лівих і правих, аполітичних і тих, хто не мислить себе поза політикою. Це завдання будь-якої влади. Це і завдання інтелігенції. Не вважатися, а бути патріотом.
P.P.S. Радянський, український, харківський поет Борис Чичибабін завжди мав власну думку на події, що відбуваються навколо. І не боявся їх висловлювати вголос. Але робив це по-справжньому інтелігентно, з почуттям глибокої Людського гідності. Може, тому і сучасний у всі часи?
До гроба страсти не избуду.
В края чужие не поеду.
Я не был сроду и не буду,
каким пристало быть поэту.
Не в игрищах литературных,
не на пирах, не в дачных рощах -
мой дух возращивался в тюрьмах
этапных, следственных и прочих.
И всё-таки я был поэтом.
Я был одно с народом русским.
Я с ним ютился по баракам,
леса валил, подсолнух лускал,
каналы рыл и правду брякал.
На брюхе ползал по-пластунски
солдатом части миномётной.
И в мире не было простушки
в меня влюбиться мимолётно.
И всё-таки я был поэтом.
Мне жизнь дарила жар и кашель,
а чаще сам я был нешёлков,
когда давился пшенной кашей
или махал пустой кошёлкой.
Поэты прославляли вольность,
а я с неволей не расстанусь,
а у меня вылазит волос
и пять зубов во рту осталось.
И всё-таки я был поэтом,
и всё-таки я есмь поэт.
Михайло Добкін.
Для В. Тимошенка - «політичний провокатор в мундирі держслужбовця»
