Дивлюся оце на комуністів і дивуюся: невже хтось серйозно може сприймати цю так звану політичну силу? Петро Симоненко з запалом щось рече по радіо, дає якісь інтерв’ю, щось там доводить, розмахує руками... Хоча ми всі чудово розуміємо, що стоїть за кожним тим помахом.
Невже після того, як КПУ стала шістьоркою іншої політичної сили, хтось може сприймати тарабарщину Алєксандровської (чи як її там?), Симоненка та іже з ними щодо турботи про трудящих, соціальних гарантій тощо? Це ж типові кнопкодави-статисти, яких часом виставляють для поливання брудом України та її трудового народу.
Дивує і те, що “Регіони”, які все ж таки мали б дбати про власне політичне лице, узяли собі в попутники таких сумнівних партнерів.
Я не збираюся закидати т.зв. КПУ якісь лівацькі вибрики. Хоча б тому, що їх просто немає. До лівизни, як і до ленінізму-марксизму-комунізму в цілому, Компартія України не має жодного стосунку. Їхня світла мета одна і, як бачимо, дуже прозора. Забарвлена вона не в червоний, а в зелений колір. А на покуті в рушниках їм слід вішати не Леніна, якого українські комуністи в житті не читали, а портрет Джорджа Вашингтона – виконаний чорним по зеленому, – якому вони всі поклоняються.
Чи є в Україні хоч одна людина, яка вважає, що комуністи пристали до олігархів із якихось ідеологічних міркувань? Сумніваюся. Ленін, почувши про такий альянс, у своєму Мавзолеї, напевне, не раз перевернувся.
Переконуємося – уже вкотре, – що в Україні на сьогодні немає жодної партії лівого спрямування. Є лише назви: соціал-демократична, соціалістична, комуністична... Але жодна з цих партій не відстоює справді лівих ідей. Скажу відверто, я не прихильник лівизни, але брак таких сил негативно позначається на політичному розвитку України. Вони потрібні для балансу, для того, щоб карась не спав. Та й просто для повноти політичної палітри.
Петро Лещинський, м. Хмельницький
