В Україні мало не вперше в її незалежній історії прозвучали вибухи, яким намагаються надати політичне забарвлення. З одного боку, виникає відчуття гніву (не страху! і не до тих, хто підривав). З іншого - не можу зігнати з вуст саркастичну усмішку щодо незграбності і фальшивості того, що відбувається.
Різні думки виникають щодо тієї ж «записки» на місці вибухів у Макіївці: «Дістала ця влада. Вимагаємо 4 мільйони 200 тисяч євро. Зарядні пристрої закладені в інших будівлях міста...»
Відомий “регіональник” у ВР вже пов`язав вибухи з тим, що це прояв того, що влада наводить лад у країні: «Я не можу точно підтвердити, що ці вибухи готує опозиція, але в цілому, це дії тих, хто незадоволений тим, що ми наводимо лад. Можливо, це пов`язано і з тим, що будуть акції протестів 22 числа. Адже недарма прозвучала чітка інформація міністра про те, що готується кров.
Та вчитаймося в текст записки - в неї впихнуто дві взаємовиключні тези: вимоги політичні (“дістала ця влада”) і звичайні вимоги кримінальних злочинців, бандитів, вимагачів грошей “Вимагаємо 4 мільйони 200 тисяч євро»). Логіка порушена капітально, адже якщо починають з політичних вимог, то наступною логічною пропозицією була б, наприклад, вимога відставки президента, прем`єр-міністра, губернатора, проведення дострокових виборів тощо. Але цього немає, друга пропозиція - банальне здирство. Неначе два різні папірці механічно зліпили. У реальності такого коктейля не буває.
Адже якщо вимоги і мотиви вибухів справді політичні, то й причини, висновки та дії влади і міліції, встановлення винних, оцінка суспільства повинні йти в одному напрямку. Якщо ж тут проста кримінальщина - то й оцінка повинна бути як до кримінальщини. До речі, навіть у зоні - “політичні” і карні злочинці – два різні світи, які практично не перетинаються.
А таке змішення стилів дозволяє власті й правоохоронцям “виляти”, маніпулюючи висновками залежно від ситуації: треба буде - політичних “замажемо”, а якщо карта не так ляже - спихнемо все на кримінал.
Висновок напрошується такий: або все це: записка і всі “прив`язки” до неї – явна фальшивка, зготовлена спеціальними людьми (які спробували мислити одночасно і мізками політичних терористів, і мізками терористів-вимагачів). Або терористи ці - ідіоти рідкісні, самі не знають, чого хочуть насправді. Каша в головах. Ну або хочуть прославитися, типу, щоб в газети потрапити.
До речі, вибухи саме в “донецькій” Макіївці вдарили по владі бумерангом: виходить, найбільш незадоволені донецькою владою живуть саме в цьому регіоні.
Утім, з усім зазначеним вище можна посперечатися. Але навряд чи хто наважитися посперечатися з наступним висновком. Якщо раптом в країні проллється кров “з політичних мотивів”, уся нова “біло-синя” влада - починаючи з президента, прем`єра, міністра внутрішніх справ і закінчуючи місцевими начальничками - повинна буде встати і дружно піти у відставку. Причому негайно і назавжди. Оскільки це буде перша в Україні влада, за якої політичні дебати перейдуть в криваві розбірки. Адже всі 20 років Україна пишалася, що незалежність вона одержала без крові і зберегла цю незалежність - також без крові. Навіть на вильоті Радянського Союзу на початку 90-х багатотисячні мітинги в столиці з гаслами “Україні - волю” не супроводжувалися побоїщами і кровопролиттям. І Помаранчева революція була революцією пісень і слів, дискусій і діалогів, особливо на рівні “вулиці” (“Донеччина, приєднуйся до нас!”) Пригадайте Майдан-2004 — сотні тисяч людей у центрі столиці. Потім із східних регіонів приїхали мітингуючі під біло-синіми прапорами і стали спочатку на Вокзальній площі, а потім біля стадіону “Динамо” – за квартал від “помаранчевого” Майдану... Але не було тоді ні страху теракту, ні відчуття небезпеки у величезному морі людей! Сотні тисяч простих українців самоорганізовувалися так, щоб не нашкодити один одному. Запам`яталося дуже дбайливе, якесь родинне ставлення людей одне до одного і до того, що було навколо них. Не боялися тоді за свою власність ні власники дорогих іномарок, що паркувалися біля Майдану, ні господарі дорогущих бутиків у “Глобусі” під Майданом. Адже ніколи не було в менталітеті українців позиції “бий-ламай”.
Нинішні спроби насильницьки насадити в нашій країні “русский бунт, бессмысленный и беспощадный” видаються чимось чужорідним, привнесеним і повинні бути рішуче припинені. Вибухові пакети в урнах, вибухи у вагонах метрополітену, страх їздити громадським транспортом, захоплення заручників, нічні руйнування житлових багатоповерхівок — усе це з історії іншої країни... Спроби силою насадити щось в Україні викликають не страх, а протест. Адже саме такі спроби робляться в останній рік в різних місцях і варіантах (один з недавніх спогадів — ні з чим не зрівнянна бійня, влаштована в Раді депутатами-регіоналами, які тупо стільцями били своїх опозиційних колег по роботі). Такого не було за іншої влади і за інших опозицій.
Хочеться нагадати власті – в останні роки, і особливо після революції, українці звикли до демократії, до того, що народові не треба жорсткими, “кривавими” методами добиватися можливості реалізувати своє демократичне право на свободу зборів, мітингів і ходів. До приходу “регіональної” влади у нас ніхто не заважав реалізовувати це право, і всі старалися цим, по можливості, цивілізовано користуватися. Як, до речі, не звучали незрозумілі псевдо-політичні вибухи, не з`являлися двозначні заяви про наявність в Україні якихось міфічних терористів, яких нібито більше, ніж у Чечні, не проголошувалися натяки про можливі “кровопролиття” в столиці. І ставлення до протестних мітингів у пересічних громадян склалося поблажливе і доброзичливе (принаймні, в Києві) – в тому плані, що ніхто не боїться на них іти, і мітинг не є джерелом страху, бійки, а тим більше крові. На мітинги народ ходить сім`ями, з дітьми, приїжджає фотографуватися “на тлі плакатів”. Ми звикли до того, що мітинг - це нормальний прояв власної позиції з будь-якого питання і нам не страшно мітингувати. Тим більше, якщо йдеться про мітинг-реквієм (як у день пам`яті жертв Голодомору) або про мітинг-свято - як на День Соборності.
Якби можновладці почули, про що говорять в транспорті, на базарах і в інших громадських місцях, вони б зрозуміли, що жодна людина не повірить у версію «вибухи – справа рук опозиції». Будь-яка політична сила, яка спробує вирішити свої питання ціною крові українців, ціною псування державного і приватного майна — навіки помре в очах електорату, і нічого не зможе її реабілітувати.
Боятися і намагатися не допустити будь-яких несанкціонованих "зверху" мітингів може тільки слабка, перелякана, невпевнена в собі влада. Все через ту ж слабкість влада намагається відвернути народ від проблем або залякавши його, або заваливши розвагами, підмінити “балаганним” настроєм думки про єднання України, про велич історії своєї країни, про її незалежність.
Це така в нас тепер влада?! Чи мені вважається?
Починають викликати дедалі більший протест спроби нової влади побудувати "нову країну", заздалегідь розчистившись місце за допомогою "квазі-політичних" вибухів і "кровопускань" на всіх рівнях – від Верховної Ради до сільради. Сценарій побудови держави за принципом "разрушим до основанья, а затем..." ми вже проходили, процес і результат всім відомий. І якщо в ландшафті "нової країни", яку наполегливо будує біло-синя влада, переважатимуть силуети спецпідрозділів на тлі вибухів або спорожнілих вулиць, то ні мені, ні мільйонам інших українців така країна не потрібна! Якщо "регіоналів" і їх прихильників така перспектива приваблює – будуйте собі свою країну, на здоров`я, але... де-небудь в іншому місці, за межами незалежної України.
...Завтра вдень я піду на Софійську площу в Києві відсвяткувати День Соборності України. Туди ж збираються мої друзі і знайомі. Вони прийдуть, не зваживши на попередження міністра внутрішніх справ про якісь кровопролиття, адже це наше свято, свято всіх українців – від Карпат до Луганська, від Чернігівщини до Севастополя. Ще вчора вони думали, брати з собою на святковий мітинг дітей чи перестрахуватися, переглядаючи теленовини про макіївські вибухи... Минув день... Завтра на Софійську площу вони прийдуть з дітьми... Це я так, про всяк випадок, владу і міліцію інформую, сподіваюся, безпека гарантована...
Тетяна М., Київ
