Оголошення вироку у справі екс-прем’єр-міністра, лідера партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко очікувано спричинило гучний інформаційний вибух у світових та вітчизняних ЗМІ. Здається, зазначена подія не залишила байдужою усю світову спільноту. Свої заяви з цього приводу висловили практично всі охочі, від офіційних осіб Євросоюзу, Росії та США до представників політичних та громадських структур, різноманітних експертів та журналістів як в Україні, так і за її межами.
Основні меседжі цих висловлювань знайшли своє відображення в заяві від імені Євросоюзу Верховного представника ЄС з зовнішньої політики Кетрін Ештон. В основному вони зводяться до наступного:
- «Вердикт був винесений внаслідок судового процесу, який не поважає міжнародні стандарти щодо справедливого, прозорого і незалежного судового процесу, до яких я неодноразово закликала у своїх попередніх заявах»;
- «Юстиція (в Україні – авт.) застосовується вибірково в політично мотивованих переслідуваннях лідерів опозиції і членів колишнього уряду».
Проте емоційність заяв різна: у одних проглядається холодний раціоналізм, у інших – скептицизм, помножений на зловтіху («Україна практично втратила шанс отримати перспективу інтеграції до Європейського Союзу»), відвертий шантаж та погрози («ЄС може ухвалити рішення відкликати запрошення Януковичу відвідати Брюссель», «заборонити безвізовий режим для власників українських дипломатичних паспортів», «заморозити рахунки представникам української влади та їх оточення в західних банках», «забрати право на проведення ЄВРО-2012»), а в окремих - відверте хамство («з Росією треба розмовляти, бо вона має найбільші у світі запаси нафти й газу та ядерну зброю, а з Києвом треба заспокоїтися»).
Зовсім не хочеться відповідати на ці висловлювання за симетричним принципом «самі ж такі». Проте, деякі питання виринають зі свідомості самі по собі – як реакція на наявність подвійних стандартів у підходах до політичних процесах всередині тієї субстанції, яку ми називаємо збірним терміном «Захід». Наприклад, чому в Європі судові процеси над колишніми канцлером ФРН Гельмутом Колем та прем’єр-міністром Італії Беттіно Краксі у 1990-х роках, президентом Франції Жаком Шираком, прем`єр-міністром Ісландії Гейром Хорде, прем’єр-міністром Хорватії Іво Санадером ніхто не називає політично вмотивованими?
Розглядати кожен вищенаведений факт, гадаю, не варто. Це, як мінімум, не продуктивно. Одне, що їх єднає, - це звинувачення вказаних осіб в діяльності, яка призвела до матеріальних збитків. Шкода нанесена, а тому нікого серед європейців не хвилює, що людина, яка своїми діями чи бездіяльністю сприяла цьому, на той час була політиком.
Очевидно, якщо політик прийняв політичне рішення (ставити свій підпис під зверненням до євроатлантичної структури, виступити із заявою або зверненням до громадян країни, врешті решт, світової спільноти, пообіцяти щось нездійсненне виборцям тощо) - це його право, і саме тут можна вести мову про політичну діяльність, судити за яку політика будуть виборці на наступних виборах, а ось коли внаслідок його дій несе збитки вся країна та її громадяни - в цьому разі має рацію екс-президент України Віктор Ющенко, який вважає, що Юлія Тимошенко, уклавши з Росією в 2009 році газові угоди, діяла усупереч національним інтересам.
«Україна цей контракт обслуговувати не може. Він приносить нам збитки щорічно. Якщо узяти по транзиту, ми десь не добираємо 4 мільярди доларів в рік. За газ ми щорічно переплачуємо від комерційної ринкової ціни приблизно 3,5 мільярда доларів», - заявив Ющенко.
Що можна заперечити екс-президенту? Його аргументація – вагома: «Чому Німеччина має базову ціну 250 доларів за кубометр газу, Словаччина, Австрія мають від 250 до 300, а Україна - 450? Причому я (Ющенко-авт.) назвав держави, які знаходяться на одній гілці газопроводу. Чому, знаходячись ближче до джерела видобутку, Україна платить ціну, яка знаходиться на межі між Францією і Італією в Альпах? Як вийшло так, що Україна платить некоректну, неринкову ціну?».
Окремі опозиційні політики та експерти заявляють, що для населення у нас газу власного видобутку достатньо, а на ньому наживаються власники приватних підприємств. Демагогія очевидна, оскільки газ використовується не лише для обігріву помешкань чи приготування їжі. Газ суттєво впливає на ціноутворення всіх продуктів – від хліба до автомобіля. Підвищення ціни на газ для промислових споживачів автоматично обертається підвищенням цін на всі без винятку продукти вітчизняного виробництва. Орієнтована переважно на підтримку імпортерів політика уряду Юлії Тимошенко не бачила суперечностей у тому, щоби піти на підписання угод про підвищення цін на російський газ: імпортери від цього не страждали. Ті, хто завозить в Україну китайську, турецьку та іншу продукцію, залишались би у виграші. Постраждав би лише вітчизняний товаровиробник.
Я не ідеалізую нинішню владу, але, як кажуть, у кожного своя правда, а істина – дорожча. Заперечуючи пані Ештон, хотілося б зауважити: політично мотивованими є не рішення українського суду. Політично мотивованими є заяви європейських політиків, які однобоко і тенденційно дивляться на ситуацію в Україні.
Ті, хто вважають, що сьогодні Європа зачинила перед Україною двері, помиляються: Європа більше зацікавлена в зоні вільної торгівлі з Українською державою, ніж сама Україна. Україна надзвичайно цікава Європі, бо має дуже ємний ринок, висококваліфіковану робочу силу, розвинутий промисловий і природний потенціал, вигідне географічне розташування тощо. На думку президента Центру ринкових реформ Володимира Ланового, зона вільної торгівлі з Україною дозволить Європейському Союзу розширити ринок збуту і оновити внутрішній споживчий ринок. При цьому В. Лановий зазначає, що для України вступ у ЗВТ означає те, що буде тривати зростання цін на імпорт.
Додайте, що Україна від вступу до зони вільної торгівлі втратить до 5 мільярдів євро. Звісно, що за кілька років сальдо вирівняється, але удар по українській економіці буде нанесено дійсно шоковий. Зрозуміло, що Україна у цій ситуації хоче бачити від Європи перспективу, до якої наша держава має прагнути. Одна справа, якщо це – ціна за вступ до ЄС, «плата за втілення мрії». Інша – якщо нам (як зараз) відмовляють у перспективі членства в ЄС, говорячи, що асоціація з ЄС – це максимально допустимий на даному етапі рівень співпраці. Чи вартує шкіра вичинки?
У Європі теж існує розуміння необхідності визначитися, як бути з Україною. Не лише Україна повинна визначитися зі своїм ставленням до Європи. Політика багатовекторності, яку успішно донедавна застосовувала наша країна, себе вичерпала. А тому перспектива стати зоною відчуження (буферною зоною) великій країні з населенням понад 46 млн., яка розташована в географічному центрі Європи, щонайменше неприйнятна. Україна не може чекати вічно, що раптом із Брюсселя приїде принц на білому коні. Особливо у ситуації, коли дефіциту щодо принців і білих коней у світі не існує.
Тому в разі згортання співпраці з Україною ЄС сам своїми діями підштовхне Україну до Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном. А що тоді?
Тоді Європа де-факто отримає постачальника і транспортувальника в одній особі. А це означає, що Росія зможе робити з Європою, позбавленою більшості альтернативних джерел енергопостачання, все, що хоче.
Крім цього, напередодні світової продовольчої кризи, розрекламованої на Заході, нарешті здійсняться мрії російських можновладців щодо створення «зернового ОПЕК», і тоді анонсований Володимиром Путіним Євроазійський Союз отримає ще один додатковий важіль впливу на світові геополітичні процеси.
Тому зараз Україна, як ніколи, потребує компромісу з Євросоюзом. Зрештою, як і Євросоюз з Україною. Погрози та шантаж – шлях в нікуди. Створення опінії про Україну лише на основі тієї версії про справу Тимошенко, яку запропонував Європі сам табір підсудної, - справа невдячна. Якось забулося, що Тимошенко неодноразово й сама закликала Захід не прив’язувати її справу до процесів євроінтеграції. Давні римляни говорили про необхідність вислухати обидві сторони і лише потім формувати думку.
Україна чітко задекларувала свої інтереси і свої орієнтири. Вона визначилася з тим, в якому напрямку рухатися. У 1952 році колишній прем’єр українського уряду Володимир Винниченко написав роман-памфлет «Слово за тобою, Сталіне!». Перефразовуючи його, хотілося б сказати: «Слово за тобою, Європо!».
Так, Україна - не відмінник на своєму шляху до європейської сім’ї. Вона робить помилки і виправляє їх, вчиться і вдосконалюється. Всім відомо, що тільки у відповідному середовищі, а не дистанційно це вдається зробити швидше та якісніше. Безумовно, ми повинні відповідати критеріям та правилам, які діють у європейській родині, але ці правила мають бути єдиними для всіх, а не вибірковими та політично вмотивованими.
Олег Витягов, директор з політичних програм Інституту української політики
