Складається враження, що Арсеній Яценюк, в ультимативній формі вимагаючи зустрічі з Президентом, менше всього чекав, що Президент на цю зустріч прийде. Закінчилося тим, що Президент прийшов, а опозиція – ні. Цей крок Віктора Януковича настільки зненацька застав опозицію, що довелося терміново придумати причину відмови від зустрічі. Причина виявилася настільки непереконливою, що навіть дивною. Питання: а як же блок соціальних ініціатив, які опозиція хотіла обговорити з Президентом? Ці ініціативи будуть поховані, народ про них ніколи не дізнається, тому що на зустрічі з Президентом, окрім БЮТ і НУНС, передбачалися Литвин, Рибаков і Єфремов? Ці три людини – такий катастрофічний жах, що все пропало? Так чи були взагалі ці ініціативи і, якщо так, наскільки вони були важливі для опозиції, якщо від їх пред'явлення виборцеві так легко відмовилися?
У цій ситуації владі вдалося заманити опозицію в елементарну пастку (це навіть не технологія, це щось з розділу психології дошкільників) – спровокувати на критику абсолютно безпрограшного проекту роздачі нового пакету соціальних пільг. Хай невеликого пряника, але абсолютно позитивного.
- Здрастуйте, хто проти підвищення соціальних стандартів? – риторично запитала влада, маючи на думці, що тільки нехороші люди можуть бути проти.
- Це популізм, - не подумавши, озвучила свій звичайний рефрен опозиція.
- Хто тут? Ви проти підвищення стандартів?
У цій ситуації опозиції варто було просто промовчати і почекати, поки влада припуститься першого технічного збою в реалізації своїх обіцянок і розтиражувати його на всю країну. Натомість опозиція кинулася на амбразуру, намагаючись врятувати народ від обіцяних владою виплат. Поки опозиції немає вдома – в її воротах шайба. Другою шайбою опозиції стала вимога Арсенія Яценюка зустрітися з Президентом з метою подати свої соціальні реформи, блискавична відмова від зустрічі і здача своїх позицій. І гол в свої ворота забив лідер «Фронту змін»: докладаючи величезних зусиль до того, щоб викликати Віктора Януковича на особистий поєдинок, і продемонструвати таким чином, що він, як і Президент – фігура одного порядку, політик першого ешелону, останньої миті ретирувався і здав свої позиції. Підсумок матчу – 2:0 на користь Віктора Януковича. Вийшло, Змій Горинич прийшов на поєдинок, а Іван-Царевич, що викликав його, – ні, поставивши під сумнів свою царевичність, тобто порядковий номер свого ешелону влади. Народ, звичайно, казки і серіали любить, але шоу заради шоу в політиці безглузді. Влада дасть небагато грошей, опозиція – небагато шуму на тему того, що ці гроші не можна вважати справжніми і, взагалі, їх не існує.
Ситуацію, коли декларації розходяться з намірами, точно ілюструє історія. Весною 1939 року громадськість Англії і Франції була серйозно стурбована загрозою нападу з боку Німеччини. Еліти обох держав охопила ідея договору з Радянським Союзом про протистояння фашизму. І така ініціатива на адресу СРСР з боку британського уряду справді прозвучала у вигляді проекту відповідної декларації. Але як тільки Нарком закордонних справ СРСР Максим Літвінов від імені країни схвалив і висловив намір підписати його, той одразу ж був відкликаний Англією. Справжньою метою переговорів Англії і Франції з радянською імперією були самі переговори, а не підписання декларацій. Бажання примусити Німеччину йти на поступки і втягування Радянського Союзу у війну було сильнішим за об'єднувальні наміри. Паралельно уряди цих країн вели переговори і з Гітлером. Гра в переговори англо-французькою стороною тривала кілька місяців і закінчилася їх зривом. Результатом такої політики лукавства стало підписання Радянським Союзом і Німеччиною в серпні 1939 року пакту Молотова-Ріббентропа про ненапад. Ще пізніше почалася друга світова війна. Декларація антигітлерівської коаліції була підписана тільки восени 1943 року, правда тоді Англії і Франції вже довелося заплатити за неї високу ціну.
Звичайно, рівень соціальних стандартів України і загрозу бідності, на яку нам постійно вказує міжнародне співтовариство, некоректно порівнювати із загрозою фашизму у середині минулого століття. Але в обох випадках йдеться про здатність до діалогу, і про справжні цілі сторін. Якщо мета і влади, і опозиції – підняти соціальні стандарти, то яке має значення присутність на переговорах лідерів провладних фракцій? Якщо соціальні стандарти – не мета, а засіб, тоді це, звичайно, катастрофічно важлива причина.
Соціальні ініціативи української влади є за що критикувати. Замість програми подолання демографічної кризи і запобігання трудовій міграції Президент хоче створити робочі місця з великими пенсійними відрахуваннями, які забезпечать пенсіонерів, число яких стрімко росте (хоча важко уявити, як); замість детінізації економіки пропонується новий податок на багатство (хай бідні не розбагатіють, так порадіють); замість побудови прозорої системи соціального страхування – додаткові виплати незліченним пільговикам. Але, замість критики влади за основними параметрами і слабкими місцями проекту, опозиція пред'являє народу легку девіантність своєї поведінки. Функція критики влади за неосновними пунктами перевиконується опозицією з лишком, функція ж контролю влади – мабуть, нецікава їй взагалі. І це дає владі повну свободу дій. До планки з назвою «Опозиція», виявляється, теж треба уміти дотягувати.
Опозиційні політики ще раз продемонстрували, що вони - «проти». Але, як і у випадку з антифашистським альянсом, що не відбувся в 1939 році, виникає питання: хто виграв? Точніше, що дістане народ в результаті всього цього?
Олена Дяченко, консалтингова компанія «Партія влади»
