Львівський театр імені Заньковецької гастролює в Києві з нагоди свого 90-річчя. Я не театралка, але вирішила подивитися, що цікавого привезли львів’яни до столиці, й пішла в театр Франка на виставу “У.Б.Н.” (Український буржуазний націоналіст”).
Не знаю, як би це делікатніше сказати, але, ледве досидівши до кінця, я вийшла із враженням, що дивилася студентську роботу...
Ні, я нічого поганого не хочу сказати про акторську гру. Та й музичний супровід оперети (напевне, за жанром це оперета), був на досить високому рівні. Але сама п’єса...
Сюжет такий. Колишній дисидент на ім’я Зенон, який провів у мордовських таборах 28 років, поселився в лісі, біля самої залізниці, щоб ніхто його не діставав. Збудував собі курінь і зажив там разом з квартирантами – якимись безликими рок-музикантами. Та напередодні президентських виборів про нього згадує один з кандидатів – генерал КДБ, який підсилає до нього по черзі козачків, котрі мають на меті загітувати старого дисидента публічно підтримати генерала-“патріота”.
Спочатку до нього з’являється колишній керівник кагебістської псих-лікарні, який умовляє Зенона погодитися піти в команду до генерала. Коли умовляння не діють, він починає обіцяти дисидентові всілякі блага – іномарку, будинок у Києві, пенсію... Але й це не діє, тоді психіатр починає якось туманно погрожувати. Та Зенон категорично заявляє: “Я з генералом на одному полі не сяду й срати”. (У залі, звісно, сміх.)
Потім умовляти приходить єдиний син дисидента, який давно порвав із батьком. Батько просльозився, але коли почув, що син просить його пристати до генерала, двічі сказав: “Я вас не бачу і не чую”.
Далі упрошувати невблаганного націоналіста береться його покійна дружина, яка з того світу звертається до нього “коханий”. При цьому вона співає пісень і говорить майже віршами. Але й це не допомагає: Зенон незворушний.
Врешті знову з’являється колишній керівник психушки – цього разу чомусь у лікарському халаті, нюхає кокаїн і сипле якимись психіатричними жаргонізмами. Дисидент не піддається, йому роблять ін’єкцію, але, очевидно, й це не допомагає.
Далі з’являється ще один колишній дисидент на ім’я Івась, з яким Зенон провів разом багато років у таборах. Івась – повна протилежність головного героя. Він народний депутат, бере активну учать у суспільному житті країни, лає комуняк і теж агітує Зенона допомогти генералові.
Звісно, це теж не допомагає.
Тим часом дружина з потойбіччя застерігає Зенона: “вони” і тебе уб’ють, і сина, якщо не послухаєш. При цьому вона не забуває співати пісень.
Врешті знову з’являється психіатр, робить обшук у дисидента, викидає з вікна написані йому листи, але це не допомагає зламати героя. Він зізнається, що це КГБ прибрало зі світу Зенонову дружину, влаштувавши автомобільну аварію.
До речі, про листи. Протягом усього дійства на сцені періодично з’являється якась емігрантка Сінді, що живе в Америці й кореспондується з Зеноном. Вона озвучує свої листи з діаспорним акцентом. Її роль мало зрозуміла – мабуть, щоб дратувати глядачів примітивними сентенціями на морально-релігійні теми.
Урешті Зенон обливає свою халабуду бензином і підпалює її.
Ось і весь сюжет.
Яка тут мораль – затрудняюся сказати. У цих безкінечних умовляннях-благаннях є щось античне – у пародійному сенсі (пам’ятаєте, як Пріам умовляв Ахілла?).
Головний герой – далеко не такий позитивний, яким видається на перших порах. Періодично він поривається підкласти під Верховну Раду вибухівку й закликає до війни у прямому сенсі цього слова. Він – прибічник тероризму. Син – хитрий меркантильний ділок, який вирішив заробити на виборах, залучивши до генерала свого батька. Дисидент Івась – хитрий конформіст, який вважає, що все вирішують гроші. Психіатр – узагалі фігура одіозна. Емігрантка Сінді – наче не сповна розуму. Усі по-своєму ущербні й примітивні. І до чого всі ці вмовляння-відмови – незрозуміло.
Загалом кон’юнктурні вистави (на злобу дня) рідко виходять вдалими. Їхня цінність дуже швидко втрачається. Зрозуміло, що під кагебешним генералом-патріотом автор мав на увазі Євгена Марчука, який балотувався на виборах 1999 року. Можливо, тоді це було дотепно й цікаво. Але не зараз... Висловлюючи бажання підкласти вибухівку під парламент, Зенон згадує депутатів Вітренко і Чародєєва. З Вітренко ще куди не йшло, а хто такий Чародєєв, мабуть, зараз не кожен і згадає... Депутат Івась хвалиться Зенонові, що ходить на Говерлу... Натяк на Ющенка чи його команду? Важко сказати.
Видно, режисер усвідомлював убогість такого дійства, тому вплів у пієсу футуристичні елементи, щоб якось скрасити її. По сцені постійно рухаються якісь фігури, козиряють одне одному, танцюють. Кожна ява супроводжується рок-піснями з добрими (треба віддати належне) текстами у виконанні дивакуватих квартирантів Зенона. Герої постійно то утрирувано ридають, то регочуть, то кривляються. Покійниця співає пісні й промовляє віршами...
Невимоглива публіка, що зібралася в театрі, захоплено аплодувала, коли, зі сцени звучали натяки на жадібність депутатів, їхнє небажання рухатися до НАТО, вовтузня навколо мовного питання. Але справжній екстаз у глядачів викликали фрази на кшталт “не сяду на одному полі срати”, “інтелігенція – це залякані підараси”, “інтелігенція – гівно”, “найскладніша хірургічна операція в Україні – відрізання рил від корит” тощо.
Напевне, наші театрали взагалі полюбляють образ свинячого рила...
Пам’ятаю, колись школа організувала для нас, школярів, обов’язковий культпохід на виставу “Мала земля” за мотивами книжки Леоніда Ілліча Брежнєва. Усі в залі ледве не заснули. Пожвавлення викликав лише момент зі “свинячим рилом”. “Був такий епізод, – розповідає ліричний герой (Брежнєв), – коли наші солдати намалювали величезний портрет Гітлера зі свинячим рилом і виставили його перед німецькою армією, яка наступала. Німці відразу припинили вогонь і розгубилися: стріляти по Гітлеру – навіть із свинячим рилом – вони не наважувалися”.
Зал захоплено аплодував...
Оксана Охрімчук, Київ
