Хоча в ст.35 Конституції України чітко говориться, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави в нашій країні, однак українські політики, в тому числі президент, дуже часто звертаються до релігійних тем. Чи доцільно це? Чи варто політикам приділяти стільки уваги питанням церкви? І як тоді бути з нормами, закріпленими в Конституції?

Першою відокремила державу від церкви, як відомо, Французька революція. Це був політичний акт. І саме після нього ця норма перейшла в усі європейські конституції, де до того держава була сполученою з церквою. На сьогодні ми навіть не зовсім розуміємо контекст, який вкладався в конституційне положення про відокремлення держави і церкви. Ми не розуміємо, як держава може бути з’єднана з церквою. І сьогодні ми можемо побачити це тільки на прикладі теократичних режимів, наприклад, в Ірані.

В Україні велика кількість громадян залежать і заангажовані в питаннях конфесійних суперечностей

Говорити про те, що релігійне і політичне життя можуть бути абсолютно ізольовані і жодним чином не змішуватися й не переплітатися — це дуже формальний підхід, який не підтверджується дійсністю. Тоді доведеться, наприклад, у Сполучених Штатах Америки забрати напис із долара «In God We Trust» («Ми віримо в Бога»). Це - крайнощі і формалізм, які, по-перше, нерезультативні, а, по-друге, можуть використовуватися для обґрунтування різних політичних позицій.

В Україні велика кількість громадян залежать і заангажовані в питаннях конфесійних суперечностей. Духовні питання кожен вирішує індивідуально, але питання конфесій, їхнього визнання чи не визнання, їхнього статусу, в тому числі юридичного — все це питання, які так чи інакше пов’язані з політикою держави.

Головне на сьогодні питання незалежності української церкви тісно пов’язане з питанням незалежності української держави і з формуванням національної ідентичності України, як окремого і самодостатнього народу з самобутньою культурою й традиціями. В цьому сенсі політичні діячі, безумовно, не можуть стояти осторонь, якщо вони відповідальні за рух держави і життя суспільства.

Інша справа, що ця «дифузія», це взаємне проникнення політичного і релігійного, повинне бути чітко регламентоване певними нормами і процедурами.

Ми не можемо, як в Англії ХVII століття, просто оголосити свою церкву державним рішенням, як це зробив англійський король. Але впливати на суспільство, висловлювати свою позицію народові, висловлювати свою позицію на міжнародній арені, звертатися до різних центрів, в тому числі релігійних, я думаю, держава може.

Ще один момент — політики часто спекулюють на релігійних питаннях, і з цим дуже важко щось вдіяти. Ці питання хвилюють людей, а політики завжди оперують тими поняттями і речами, які турбують суспільство

Єдине застереження: рішення держави не є в цьому сенсі остаточним і визначальним, воно є суто дорадчим. Тобто держава може сприяти певним процесам, а може їм протидіяти, якщо вони створюють загрозу національній безпеці. Але держава не може приймати рішення замість церковних інституцій і замість самих віруючих.

Так само церковні інституції не можуть підміняти собою державу чи перебирати на себе функції держави. Але оскільки ці інституції теж складаються з громадян України, і інтереси цих людей держава так само повинна враховувати, вони можуть і повинні брати участь в обговоренні й вирішенні питань суспільного розвитку і державного життя, до яких вони безпосередньо причетні.

Чи потрібно змінювати Конституцію, враховуючи вищесказане, зокрема, в тій частині, де йдеться про те, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави? Не думаю. Просто треба виробити суспільний консенсус навколо того, як розуміти цю статтю Конституції.

Ще один момент — політики часто спекулюють на релігійних питаннях, і з цим дуже важко щось вдіяти. Ці питання хвилюють людей, а політики завжди оперують тими поняттями і речами, які турбують суспільство. Особливо, коли йдеться про політичну конкуренцію або про політичну доцільність. Без цього політики просто не буває.

Заборонити такі речі або переслідувати за них неможливо. Але, звісно, треба чітко встановити межі втручання. Ці межі, з одного боку, визначаються самим суспільством, яке повинно довіряти політикам, які займають зважену і конструктивну позицію в цих питаннях. З іншого боку, йдеться про політичну практику, коли релігійні питання не стають предметом політичної боротьби.

Особливо важливо окреслити «червоні лінії», перетинання яких створює прямі загрози національній безпеці. Наприклад, коли йдеться про розпалювання міжконфесійної ворожнечі, про заперечення української ідентичності, українського народу і його права на державність. Власне, такі «червоні лінії» виходять за межі суто релігійної тематики, мовної, культурної та історичної пам’яті. Але в цьому ряду релігійні питання, очевидно, є особливо болючими і небезпечними.

Максим Розумний, доктор політичних наук