"Патріотизм – конструкт модерну". Цими словами завершилася спроба одного з учасників сьогоднішньої акції пам’яті Станіслава Маркелова й Анастасії Бабурової пояснити хлопцям у камуфляжі (бійцям батальйону «Січ», що приїхали до Києва на ротацію, як вони самі сказали), що це за акція і чому туди прийшли люди, яких зібралося десь три-чотири десятки.
Фраза викликала когнітивний дисонанс не тільки в адресатів, але й у мене – з сімома роками «гуманітарки» за плечима. І не тому, що значення цих слів незрозуміле – її явно було сказано не там, і не так.
Щорічні заходи з ушанування вбитих шість років тому в Росії громадських активістів проводяться в багатьох містах і в Україні, і в Росії вже не перший рік. Більше чи менше масові, більше чи менше яскраві. Цього року людей було мало, а похмурий день і мжичка тільки додавали атмосфери пустки і нудьги.
Спроби організаторів запустити в натовп якісь кричалки оберталися понурим багатоголосим мимренням, хоча й говорилося про такі універсальні речі, як свобода, рівність і солідарність (на додачу до всього промови регулярно глушилися дзвонами Михайлівського собору). Згадували загиблих у Москві в 2009-му Маркелова і Бабурову, згадали про ув’язненого в Росії кримчанина Олександра Кольченка. За коло учасників акції час від часу чіплялися нечисленні пенсіонери, які цікавились, що тут відбувається.
Групка людей в камуфляжі осторонь зборів мабуть, була найпомітнішим елементом цієї круговерті, тому я підійшов до них, поцікавився, хто вони (батальйон «Січ», прибули на ротацію) і що тут роблять (ми громадяни України, маємо право ходити, де хочемо). Майже одразу підійшов чоловік з цигаркою злегка хіпстерського вигляду і заявив, що може пояснити все, що стосується акції.
Перші його слова були простими і конкретними – він пояснив, хто такі Маркелов і Бабурова, чому їх вбили, і хто це зробив. Однак потім він вдарився в розмови про те, що таке патріотизм, і почалася плутанина. Патріотизм і критика патріотизму в нього весь час крутилися навколо Росії, на що добровольці цілком резонно радили проводити ці акції й критикувати Путіна в Росії. Також суттєву частину розмови займали з’ясування, хто в якій сотні був під час Майдану, поради їхати на фронт копати окопи, і згадки про свободу слова – нейтральні від двох перехожих, що підключилися до «дискусії», і набурмосено-невдоволені – від людей у формі.
Врешті-решт пролунала кульмінаційна фраза про «конструкт модерну», яка поклала край розмові. «Січовики» пішли, почали розходитися й учасники акції, а я намагався підбити підсумки – що це таке взагалі було, і чи є в цьому якийсь сенс. Знайшов у ситуації порівну плюсів і мінусів.
В позитиві те, що акція взагалі відбулася, і минула мирно. І ця спроба діалогу між дуже різними світами, свідком якої я став, незважаючи на повний провал, все ж дає надію – розмова навіть ні разу не перейшла на підвищений тон, була максимально коректною і виваженою.
В мінусі – те, що учасники акції не можуть як слід пояснити сторонній людині, чого вони хочуть і не вміють переказати одні слова іншими. "Конструкт модерну" - це для університетської аудиторії, а не для площі.
Ну, і звісно, довелося поставити собі питання, чого туди попхався я. Чим для мене важлива смерть юриста і журналістки від рук радикальних націоналістів у далекій Москві в уже далекому 2009 році? Відповідей багато – обурення несправедливістю, страх, що таке може повторитися, людська солідарність. Але точно не тому, що "патріотизм – конструкт модерну".
