Багато хто з наших оглядачів пов’язав появу статті заступника голови Ради безпеки Російської Федерації Медведєва "Почему бессмысленны контакты с нынешним украинским руководством" з візитом заступником держсекретаря США Вікторії Нуланд до Москви. Мовляв, таким чином, Росія продемонструвала, що вона буде говорити не з васалом, а з сюзереном. Але, якщо вже на те пішло, Нуланд аж ніяк не є сюзереном – трошки не той масштаб. Тому навряд чи стаття випускалася саме до її візиту.

Хоча, можливо, це міг би бути такий собі спосіб ще більше принизити Україну – мовляв, Росія зараз із Нуланд буде вирішувати всі українські проблеми і всі українські справи, але без представників України.

Насправді смисл статті Медведєва доволі прозаїчний: Путін не хоче спілкуватися з Зеленським.

Залишається сподіватися, що Зеленський далі не буде принижуватися і випрошувати зустріч із Путіним

Чесно кажучи, дуже дивує настирність нашого президента, який постійно намагається отримати пряму відповідь безпосередньо від Путіна. Подивіться, що наговорив після публікації статті пан Подоляк: Медведєв – це ніхто і звати його ніяк. Так, частково він має рацію, але стаття – це форма подачі позиції і надання відповіді. Залишається сподіватися, що Зеленський далі не буде принижуватися і випрошувати цю зустріч із Путіним. Адже якщо тобі прямим текстом без перекладачів говорять, що зустрічі не буде, мабуть, на цьому варто зупинитися. Але реакція Подоляка, яка, безумовно, була погоджена, свідчить про те що елементарна гідність кудись поділася у нашої влади, і, скоріше за все, вона продовжуватиме мантру про зустріч із Путіним.

Насправді максимум, на який може розраховувати українська влада – це зустрічі на рівні радників або, з великою натяжкою, міністрів. Але це будуть суто ритуальні зустрічі, де Москва буде долдонити про те, що Київ не хоче спілкуватися зі своїми партнерами, тобто з Донецьком і Луганськом, а ми наполягатимемо на тому, що Росія в усьому винна.

Власне, саме це повідомлення і намагався донести Медведєв в своїй статті. Тож відповідь з боку української влади мала бути відповідною. Але поки що до нашої влади не доходить, на жаль.

Крім того, Медведєв у цій статті дуже жорстко пройшовся особисто по Зеленському. Це робилося для того, щоб остаточно відбити у Зеленського будь-яке бажання добиватися зустрічі з Путіним. Це було на рівні особистої образи. Як можна було такі речі публікувати? Навіть якщо російська влада так думає, є цілком конкретні норми дипломатичного спілкування і певні межі, які не можна переступати, якщо ти не хочеш остаточно "побити всі горшки". Але тут якраз і був намір остаточно "побити горшки" так, щоб їх уже ніколи не можна було склеїти. Саме в цьому полягає причина такого обурливого і ганебного тону, який адекватні люди собі просто не дозволяють. Але ж це Росія…

Читайте також"Зовнішнє управління, ко-ко-ко, слабка влада": у Зеленського висміяли статтю Медведєва про Україну

Свою статтю Медведєв закінчив фразою про те, що Росії потрібно дочекатися появи в Україні "вменяемого руководства". Але "вменяемым" Росія вважатиме лише таке керівництво України, яке на колінах приповзе до неї і попросить прийняти Україну до складу РФ в якості "української губернії".

Цікаво, що після появи цієї статті на московських пропагандистських телеканалах здійнявся справжній ґвалт, і всі, як по команді (а команда, мабуть, справді була), почали ставити під сумнів висновки Медведєва про те, що Росія готова чекати. В ефірах наполягали на тому, що Росія чекати не може, що вона буде активно сприяти тому, щоб українська влада якомога швидше змінилася.

Припускаю, що таким був задум – розпочати цю дискусію і ще більше підняти градус антиукраїнської істерії та шовінізму в російському суспільстві.

Насправді чекати повинна Україна. Зараз найкращою формою нашої політики була б пауза.

У Росії починаються дуже серйозні стратегічні проблеми

Поясню коротко – чому. Росія входить в етап, коли у неї починаються дуже серйозні стратегічні проблеми, які називаються одним словом – "декарбонізація". По-перше, років через 10 або максимум 15 російські газ та нафта нікому не будуть потрібні. По-друге, російських газу й нафти не буде вистачати навіть для власних потреб, а тому дві третини валютних надходжень РФ просто зникнуть, як ранковий туман.

Тож Україні сьогодні потрібно робити все, щоб протриматися ці 10-15 років і мовчки почекати, поки наш північний сусід об’єктивно припинить своє існування.

Володимир Огризко, дипломат, керівник Центру досліджень Росії, колишній міністр закордонних справ України