"Коаліція охочих" підписала документ про розгортання в Україні контингенту західних військ. УНІАН поспілкувався з ветераном АТО та військовим оглядачем Євгеном Диким, на чию думку підписаний документ про розгортання західних контингентів в Україні фактично не змінює реалій війни. Він пояснив, чому всі переговори зараз - радше дипломатична гра.
"Коаліція охочих" підписала документ про розгортання в Україні контингенту західних військ. Чи погодиться Путін на ці умови і якщо ні – навіщо він був підписаний?
Російський режим абсолютно чітко показав, що він не підпише нічого, щоб хоч трошки було на нашу користь, аніж так звані 28 пунктів, які напряму Росія надиктувала.
Ба більше, з приводу 28 пунктів теж є питання. Якби раптом ми на них погодились, чи Росія тоді не висунула б ще додаткові умови? Але з приводу будь-чого, що відрізняється від 28 пунктів, навіть немає жодних сумнівів, що це вони підписувати й навіть розглядати не планують. І це логічно.
Річ у тому, що 28 пунктів – це не просто принизлива для України капітуляція. Це ще й така капітуляція, яка фактично гарантує росіянам можливість в межах буквально року після підписання абсолютно спокійно і безкарно окупувати решту України. Тільки вже з гарантією, що їм це вдасться. Тому весь цей переговорний трек, все, що відбувається, має виключно один сенс: танці довкола Дональда Трампа. Для того, щоб не дати Трампу сказати, що це саме Київ та європейці не хочуть миру.
Україна погодилась на вкрай болючі компроміси, але важливо показати, що: ми на таке пішли, європейці на таке пішли, а Росію це не влаштовує. "Вибачте, пане Дональде, але це саме ваш друг Владімір категорично не хоче миру, а не Україна і не Європа". Оце єдиний реальний сенс всіх цих "танців". Тож усі розмови про "коаліцію охочих" і різні мирні сценарії – це радше дипломатична гра, розрахована насамперед на Трампа та його оточення, адже вони фактично діють на боці Путіна.
Тож українському суспільству варто сприймати ці процеси без ілюзій. Війна триватиме мінімум ще цей рік, а швидше за все і наступний. І ми маємо бути налаштовані саме на це, на довгу і тяжку війну, тоді в підсумку колись буде мир. А якщо ми весь час будемо чекати, що ось-ось буде мир, то росіяни будуть далі просуватися, а ми далі чекатимемо.
Що означає заява Мерца про готовність Німеччини розмістити військовий контингент у країнах НАТО, сусідніх з Україною?
За всієї поваги до Мерца, який справді є одним із небагатьох європейських політиків, що усвідомлює російську загрозу й намагається діяти, Німеччина – демократична держава, де підтримка суспільства має вирішальне значення. Наприклад, ідея запровадження обов’язкової військової служби викликала потужний спротив, особливо серед німецької молоді. Багатотисячні мітинги по всій Німеччині з абсолютно, з нашої точки зору, дурним та ганебним гаслом: "краще жити під Путіним, ніж воювати". Ці німецькі діти просто не розуміють, що таке жити під Путіним. Вони не знають, що таке Буча, Ягідне і вважають, що просто зміниться Мерц на Путіна, а в їхньому житті нічого не зміниться.
Отже враховуючи такі настрої, навіть стосовно служби в Бундесвері для захисту своєї території, як ви гадаєте, німецький народ дасть канцлеру Мерцу мандат на те, щоб німецькі солдати вмирали в Україні? Мені здається, що відповідь доволі очевидна. І це ключове з усіма нашими західними партнерами. Їхні суспільства не погодяться на те, щоб їхні солдати вмирали за Україну і за українців. Нам треба з цього виходити.
У більшості країн "Коаліції охочих" для реалізації підписаних рішень дійсно потрібна підтримка парламентів. Чи можна розраховувати, що положення щодо оборони України, які, за словами Зеленського, мають бути "юридично зобов’язуючими", будуть схвалені голосуванням?
Україна не має таких союзників, як Північна Корея в Росії, де рішення ухвалюються в умовах диктатури без згоди суспільства. У Європі необхідна підтримка виборців, які наразі не готові погодитися на відправлення своїх громадян воювати в чужу країну. Навіть у Балтійських державах і Польщі, які добре усвідомлюють російську загрозу й активно підтримують Україну, йдеться лише про допомогу та участь окремих добровольців, а не про офіційне введення військ. Чим далі на захід Європи, тим меншою є така готовність.
Ми дуже часто їх зараз за це "шпиняємо". А чи маємо ми моральне право на це? Вони нічим не відрізняються від нас, якими ми були до 24 лютого 2022 року.
Попри війну з 2014 року, окупацію Криму й частини Донбасу та загибель людей, більшість українського суспільства до 24 лютого 2022-го не вірила у повномасштабне вторгнення і не хотіла уявляти, що таке російська окупація. Реальне пробудження настало лише з початком великої війни. Тож дивуватися обережності європейців не варто.
Мерц також заявив, що для досягнення миру в Україні знадобляться компроміси. Про які саме компроміси може йтися?
Мені здається, що російська безкомпромісна позиція дає нам шанс. Суть у тому, що Україна вже фактично пішла на крайній компроміс: умови миру, на які ми сьогодні готові, важко назвати компромісом. Але навіть на це Росія не погоджується. Тим самим вона демонструє, що війну бачить завершеною лише через повну перемогу однієї зі сторін – або своєї, або нашої.
Росія впевнена у власній перемозі, проте я цього зовсім не поділяю. Не виключаю, що згодом історики згадуватимуть нинішні події так само, як сьогодні згадують безрезультатні переговори між Сталіним і Гітлером у лютому 1942 року – вже після того, як німецький наступ уперше було зупинено під Москвою. Тоді Сталін пропонував Гітлеру надзвичайно вигідний мир з передачею Німеччині України, Білорусі, Балтії та низки інших територій. Але Гітлер відмовився, прагнучи довести війну "до Уралу", і зрештою закінчив її в бункері в Берліні. Путін робить вкрай ризиковану ставку, фактично відкидаючи будь-який компроміс і зводячи війну до вибору між їхньою перемогою або поразкою. І те, яким буде фінал, залежить уже від нас.
Україні були надані гарантії безпеки, частина з яких аналогічні статті 5 НАТО про колективну оборону. Однак у разі нової ескалації чи справді ці країни воюватимуть за Україну? Якщо так, то що заважає їм робити це вже зараз?
Якщо уважно прочитати статтю 5 НАТО, вона не дає прямої гарантії, що союзники автоматично вступають у війну. Її формулювання доволі обтічне. Хоча роками існувало негласне розуміння, що це означає спільні бойові дії. Мінімум, який вона передбачає, – термінові консультації та взаємну допомогу. Фактично саме так це й працює зараз: Україна отримує значну фінансову підтримку й озброєння. А прямої гарантії, що військові НАТО саме приїдуть воювати п'ята стаття не містить.
Втім поняття "гарантій безпеки НАТО" змінилося після обрання Дональда Трампа. Всі ці обіцянки та "платинові гарантії безпеки", про які він говорить, на практиці радше умовні. Навіть, якщо уявити, що західні партнери дійсно відправлять свої війська в Україну, це скоріш за все станеться лише після припинення бойових дій і при цьому не можна розраховувати, що за умови початку нової ескалації, ці країни не відкличуть їх назад.
Які гарантії безпеки можуть дійсно розглядатися Україною як дієві?
Єдині справжні гарантії – це "плутонієві" – мати свою ядерку. Я навчався ще в радянській школі і нас там змушували завчати на пам'ять Інтернаціонал. Там є чудові слова "Не ждіть рятунку ні від кого, ні від богів, ні від царів". Це те, що нам треба дуже чітко усвідомити.
Нещодавно Еммануель Макрон у промові, присвяченій новому французькому атомному авіаносцю, заявив: ми живемо у "час хижаків", де правила міжнародного права відійшли на другий план, і кожен діє за себе. Це підкреслює реалії.
Незважаючи на пропозиції "коаліції охочих" розмістити контингенти в Україні, практично це нічого не гарантує Україні. Тому підписання таких домовленостей не варто переоцінювати.
Євген Дикий - український науковець, публіцист, військовослужбовець та громадський діяч. 1995 року брав участь у російсько-чеченській війні як волонтер та керівник гуманітарної місії. У 2014 році виконував обов'язки заступника командира взводу у 24-му батальйоні територіальної оборони "Айдар". Демобілізований влітку 2014 року через бойову травму.
З лютого 2018 року Євген Дикий очолює Національний антарктичний науковий центр, який оперує українською науковою станцією "Академік Вернадський" в Антарктиді.
