Військово-морські сили США нещодавно попросили у Конгресу 139 мільярдів доларів на оновлення флоту ядерних субмарин. На відміну від «звичайних» підводних бойових машин, яким потрібно часто підніматися на поверхню, ядерні можуть роками рухатися на глибині з великою швидкістю без потреби підзаправитися.
Американські стратеги розраховують, що нові ядерні субмарини будуть працювати на одному і тому ж заряді щонайменше півстоліття. Перевага таких підводних човнів над дизельними піднімає питання щодо іншого важливого компоненту військового арсеналу: чому не існує ядерних літаків?
І причин багато. Зробити реактор, придатний для польотів, складно. А відгородити його небезпечне радіоактивне випромінювання від пілотів, напевне, неможливо. Однак, в часи Холодної війни, коли загроза ядерного апокаліпсису давала поштовх надзвичайно прагматичним планам, інженери знайшли рішення для цієї проблеми, пише The Atlantic. Вони пропонували посадити за штурвал ядерних літаків пілотів-пенсіонерів. Тому що вони швидше помруть своєю смертю, ніж захворіють на рак через радіацію.
Американський фізик італійського походження Енріко Фермі представив ідею про ядерні польоти в 1942 році, коли працював у команді Мангеттенського проекту, яка врешті створила ядерну бомбу. З наближенням кінця Другої світової війни США почали роботу над втіленням мрії Фермі про літаки з ядерними реакторами. З 1946 до 1961 року цілі команди інженерів, стратегів і чиновників працювали у вихорі креслень, документів і грошей, намагаючись зрушити задум з місця.
Переваги ядерних літаків були такими ж, як і у ядерних субмарин. Не потрібно було приземлятися для дозаправки. В документі Міністерства війни США (сьогодні Міністерство оборони) від 1945 року було сказано: «Завдяки ядерному двигуну надзвуковий політ навколо світу стає абсолютно можливим». Таємний меморандум Комісії з атомної енергетики, який тепер зберігається у бібліотеці президента Дуайта Ейзенхауера, пояснював задум ядерних польотів у більш помірному тоні.
«Ядерна енергія може зробити можливим один чи кілька польотів навколо світу на одному лише заряді в реакторі», - йдеться в документі.
Ідея ядерного бомбардувальника була справжньою мрією для військових. Така машина могла днями лишатися в небі і знищити численні цілі по всьому світу, перш ніж повернутися в США. Проблема дозаправки турбувала багатьох в часи Холодної війни. Бомбардувальникам було складно дістатися до цілей вглиб чужої території і потім повернутися на базу лише на одному баку пального. Дозаправка в повітрі була рішенням, але не дуже ефективним. Якщо літак-заправник виявляли над ворожою територією, його могли збити, що ставило під загрозу всю місію.
Щоб мінімізувати потребу у складній дозаправці, США створили цілу глобальну мережу баз ВПС. Такі бази, розташовані часто поблизу території СРСР, дозволяли досягти цілі, завдати удар і повернутися на одному баку пального. Але забезпечення цих баз було дорогою втіхою і не користувалося підтримкою. В якийсь момент США запропонували Данії 100 мільйонів доларів золотом за Гренландію, щоб розмістити там нові стратегічно важливі бази. Зрештою, Копенгаген відмовився. Однак, випадок ілюструє, на що Америці доводилося йти, щоб компенсувати невеликий радіус дії своїх сил у повітрі. Ядерні літаки могли вирішити ці проблеми.
Однак, у них були свої проблеми. По-перше, реактор повинен бути досить невеликим, щоб вміститися на борту літака. Це означало б, що він виділяв би більше тепла. А отже ректор міг розплавитися разом з літаком. Радіоактивні матеріали з рідким металом впали б на Землю. А проблема захисту пілотів від радіації виявилася ще більшою. Яка користь від літака, який вбиває власного ж пілота?
Щоб захистити екіпаж, реактор потрібно було вкрити важкими захисними щитами. Але щоб злетіти літак повинен бути якомога легшим. Тож потужний захист від радіації був несумісним з польотом. Однак, інженери допускали, що скорочення ваги за рахунок вилучення резервуарів для пального могло б компенсувати вагу захисних щитів. США витратили 16 років на роботу над цією ідеєю, але безрезультатно. СРСР теж намагався розробити ядерні літаки, але зіштовхнувся з тими ж проблемами. В 1958 році стаття в Aviation Week стверджувала, що нібито у Москви вже є робочий прототип ядерного літака, який проходить випробування. Але невдовзі президент Дуайт Ейзенхауер закликав до спокою і запевнив, що стаття – фальшивка.
Представники радянської програми теж визнали, що такого літака у СРСР немає. Адже якби він був, вони б «дуже пишалися досягненням і зробили все можливе, щоб всі дізналися про нього». Але ентузіастам ядерних польотів з обох країн не було чим хвалитися. Жодна програма не подолала критичні проблеми з радіацією і вагою. Водночас, розвиток балістичних ракет в 1950-х роках ослабив саму потребу в ядерних бомбардувальниках. Ядерний літак став непотрібним з військової точки зору, оскільки міжконтинентальна балістична ракета добре справлялася із його завданням. Дозаправка ракетам була непотрібна. Без військового обґрунтування фінансування розробки ядерних літаків було припинене. Станом на 1961 рік і США, і СРСР повністю закрили відповідні проекти.
В останньому пориві зберегти ядерні літаки на порядку денному військові стратеги запропонували радикальне рішення: можна посадити за штурвал пілотів, яким до смерті лишилося небагато. ВПС могли б використати досить старих пілотів, які б померли від природних причин раніше, ніж від радіації. Експерт з ядерної політики Леонард Вайсс пояснив, що так можна було б викинути важкі захисні щити, що дозволило б ядерному літаку піднятися в небо.
Читайте такожBusiness Insider: Армія Китаю готується до ядерної війни
Образ цілого корпусу опромінених пристарілих пілотів, які б патрулювали небо над світом і були готові в будь-який момент почати ядерну катастрофу, був продиктований віковою дискримінацією, якою було просякнуте апокаліптичне планування часів Холодної війни. У всіх планах цивільної оборони на випадок ядерної війни літніх людей приносили в жертву першими.
Джо Мартін з кафедри історії і філософії Кембриджського університету пояснив, що Герман Кан, з якого режисер Стенлі Кубрик нібито змалював свого доктора Стренджлова, створив шкалу продуктів харчування для світу після ядерної війни. Вся їжа, згідно з нею, ділилася на категорії від «А» (запаси найвищої якості для вагітних жінок) до «Е» (радіоактивна їжа лише для тварин). Люди, кому вже за 50, повинні були отримувати їжу з категорії «D». Кан прямо пояснював свою рекомендацію: «Більшість цих людей помруть раніше, ніж отримають рак від радіації».
Але навіть така страшна пропозиція не врятувала проект ядерного літака. Адміністрація Ейзенхауера вирішила, що програма непотрібна, небезпечна і надто дорога. 28 березня 1961 року президент Джон Кеннеді остаточно закрив проект розробки ядерного літака.
