этот материал доступен на русском

Foreign Policy: Росії не потрібні шматки України, їй потрібні розмінні монети

13:18, 09 грудня 2019
Світ
628 0
REUTERS

В розпал процедури імпічменту Дональда Трампа в США дуже легко забути про проблему в Україні, яке має більшу геополітичну вагу. Росія вторглася в східні українські регіони, а Київ налагодив партнерство із Заходом, щоб дати їй відсіч. Перед зустріччю лідерів України, Франції, Німеччини й Росії у Парижі, під час вони спробують домовитися про нову угоду про припинення вогню, настав час для США знову включитися в процес. Особливо це важливо тому, що з’явилися деякі індикатори про готовність впливових голосів у Москві перейти до м’якшого підходу.

Більш гнучка інтерпретація Мінських угод від 2015 року може покласти край кровопролиттю на Донбасі й привести до більш обережного поводження з українськими питаннями. А це, у свою чергу, може підвищити шанси на мир, - пише Foreign Policy.

Читайте такожFinancial Times: Заходу доведеться обирати між незалежною Україною і дружбою з Росією

«Частина американської проблеми полягає в тому, що вона не правильно діагностувала проблему в Україні. Не часто трапляється день, щоб якийсь оглядач не допустив, що Росія вторглася в Україну, тому що Путін хоче повне підпорядкування сусідньої країни Москві. Це неправильне розуміння заохочує яструбів у США, які підтримували санкції проти Росії за її дії. Правда в тому, що російська діяльність в Україні більш тонка», - йдеться в статті.

Росія не анексувала Донбас. Замість цього вона влаштувала там сепаратистську війну, щоб добитися автономії для регіону всередині федеральної України. Таким чином, Москва може зберегти контроль над частиною української території, що дасть їй право вето у стратегічному зближенні Києва із Заходом. Багато заяв самого Володимира Путіна підтверджують, що Росія розглядає федералізацію України як привабливий інструмент для блокування євроатлантичної інтеграції сусідньої країни. А закріплення лояльності Донбасу повинне задовольнити російське бажання. Кремль може поводитися жорстоко, коли йдеться про Україну, але він не божевільний.

Читайте такожWashington Post: Незалежності України потрібна підтримка США перед "нормандською" зустріччю

Путін точно знає, що вторгнення й окупація України буде кривавою й надто дорогою операцією, яка до того ж не допоможе йому закріпити вплив на українську політику при мінімальних геополітичних втратах. Насправді, російські дії в сусідній країні пішли не так, як планувалися від початку. Перші шість місяців російське втручання за всіма статтями було абсолютним безладом. А частини Східної України охопив небачений рівень насильства й анархії. Зрештою, Кремль зміг встановити більш-менш керовані режими у Донецьку й Луганську. Але для цього знадобилося проводити тривалий й кривавий процес чисток серед ідеологічних фанатиків й тих, хто не був готовий підкорятися лінії Кремля.

Труднощі кампанії проти України стали випробуванням здатності російської еліти зберігати єдність. З плином часу й підвищенням ставок внутрішні розколи стали більш очевидними. Сьогодні в російській політиці щодо так званих «республік» в Донецьку й Луганську бере участь кілька конкуруючих груп державних гравців з інтересами, які часто конфліктують між собою.

Читайте такожAtlantic Council: Миру між Україною й Росією заважають вісім причин

Приміром, в управлінні так званими «республіками» ключову роль грає Владислав Сурков. Це впливовий політичний стратег Кремля, який керує політикою щодо Донбасу в межах президентської адміністрації. Його завдання полягає в будівництві подоби держави в Донецьку й Луганську. Він, керуючи законодавчою й кадровою політикою, підтримує політичну стабільність в «ДНР» і «ЛНР», а також просуває їхні інтереси на міжнародних переговорах щодо війни Україні.

Люди Суркова часто вступають у конфлікт з російською розвідкою й армією, перед якими стоять силові завдання на Донбасі. Вони б хотіли, щоб служби безпеки в так званих «республіках» підпорядковувалися керівникам Збройних сил РФ. Тому виникає ворожість з політичними менеджерами Суркова. Їхні суперечливі пріоритети часом призводили до внутрішніх сутичок. Приміром, в 2017 році ФСБ добилася, щоб колишнього офіцера розвідки призначили лідером так званої «ЛНР» замість цивільного кандидата Суркова.

Третя російська група, яка діє на Донбасі, займається питанням фінансування російських операцій в українському регіоні. Впродовж останніх років заступник прем’єр-міністра РФ Дмитро Козак очолював цю групу. Він просуває більш гнучкий підхід до імплементації Мінських угод. Зокрема, він хотів би знайти спосіб закінчити війну, щоб ослабити фінансовий й економічний тягар Росії, якій доводиться підтримувати глибоко корумповані військові режими. Команда Суркова, з іншого боку, розглядає такий підхід демонстрацією готовності робити неприйнятні поступки.

Читайте такожУ Росії відреагували на слова помічника Зеленського про стіну в ОРДЛО

Це внутрішнє протистояння призвело до непослідовності російської політики. А останнім часом з’явилися ознаки потенційної зміни російської позиції щодо України. Впродовж двох років позиції Суркова поступово слабнули. Його відкликали через жорсткість. Приміром, в жовтні 2018 року Путін змінив склад ключового президентського директорату, який неофіційно відповідальний за Україну. Повноваження і персонал цього бюро скоротили. Серед російських лібералів й технократів ходять також чутки, що обмежені жести доброї волі щодо України вважаються допустимими, якщо вони призведуть що зняття санкцій ЄС з Росії.

Головною перешкодою для будь-яких змін у російській політиці щодо сусідньої країни лишається глибоке переконання російського керівництва, що будь-які поступки призведуть до ще більшого тиску Заходу й нових вимог.

Читайте такожBusiness Insider: Нові диктатори брешуть, граються з популізмом і навіть обіцяють побороти корупцію

Саме тому, які б поступки Росія не зробила, у неї лишиться чітка червона лінія: Кремль продовжить підтримувати політичний контроль на Донбасі, який дасть йому вплив на українську зовнішню політику. А навіть менші поступки не будуть обговорюватися до тих пір, поки Росія буде боятися яструбів на Заході.

Зустріч у Парижі навряд чи принесе прорив. Переговорні позиції обох сторін, здається, лишаються непримиренними. Але США не варто ігнорувати ознаки того, що частина російської еліти готова шукати кращі рішення, ніж статус-кво. Війна в Україні стала рідкісним випадком, коли Росія посіяла розкол не лише за кордоном, а й вдома. І саме тому Заходу варто подумати, як конфлікт інтересів у самій Росії можна розіграти.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter