Ющенко неждано-негадано відмовився підводити підсумки 100 днів роботи уряду Тимошенко: Бог з ним, з популізмом, зате Кабмін Юлії Володимирівни став «візитною карткою» української демократії. Злегка дорікнув прем`єрові за Медведчука та інших «людей з минулого»: ось тут роздратування виплеснулося повною мірою. Тимошенко продемонструвала новий підхід до кадрової політики Кабміну: нічого, що міністр - ніякий керівник, зате «не вкрав ні копійки». Народ на все на це індиферентно промовчав: нехай життя собаче, зате у владі - «наші». А Президент ще й фактично порадив нації чимскоріше позбавитися ілюзій.
Переможні, якщо не сказати самовдоволені, реляції Кабміну, приурочені закінченню 100-денного терміну його роботи і абсолютно апатична реакція населення на все це «свято» викликали неприємні асоціації з анекдотом про радянське жовтеня. Про те саме яке вперше в житті потрапляє на урочисті збори «з нагоди», і , змушене декілька годин підряд слухати про «найкращу в світі освіту», «найсмачніше харчування в школах», «найкрасивіші іграшки», «найкраще в світі організоване дозвілля радянських школярів і трудящих» і т. д. в тому ж дусі, у результаті гірко розридалося: «Хочу жити в Радянському Союзі!»
Один з міністрів опозиційного уряду - Дмитро Табачник у п`ятницю в ефірі «Свободи Савіка Шустера» на «Інтері» вперше за останні, мабуть, роки півтора (і це - як мінімум!) висловив думку народу (прохання не плутати з численними посиланнями на якісь думки, яких у людей ніхто і ніколи не питав, чим мало не щодня грішать вітчизняні політики без урахування приналежності до опозиції або влади). Так от, вголос було сказано про сильне бажання «підключити холодильник до телевізора», щоб усі досягнення, про які говорять з екрану, «переливалися» на полиці кухонного агрегату.
Так, в той же час не можна не погодитися з главою наглядової ради Нацбанку Петром Порошенком - в тій студії дійсно знаходилося не більше 2-3 чоловік, здатних правильно, за формулою, підрахувати коефіцієнт інфляції. До цього можна додати, що таких у всій країні нашкребемо 2-3 сотні від сили, та і те, якщо дуже постаратися. Але громадянинові України абсолютно необов`язково вміти «підраховувати» інфляцію - його проблема в іншому: у тому, що він змушений її відчувати кожного разу, як заходить в магазин, або на ринок. І регулярну зажуру з приводу «фіги в гаманці» і холодильника, в якому «миша повісилася», на жаль, не розраджують жодні цифри Держкомстату .
До речі, про цифри. Представники уряду браво рапортували про зростання в січні-лютому 2008 року середньої заробітної плати майже на 40% (якщо точніше, то цифра склала 39,9%), а Україна все дивувалася, що не відчула цього щастя на собі. Чого б це? Проблема в тому, що така красива цифра не має нічого спільного з можливістю дечого прикупити - так виросла номінальна середня зарплата. Тоді як зростання реальної середньої зарплати, за даними того ж Держкомстату, склало всього 15,5%. Для порівняння відзначимо, що в 2007-му реальна зарплата виросла на 12,5%. Не дуже істотна різниця? Все вірно - саме така, яку відчули всі, хто намагається пристосувати свій сімейний бюджет до цінових реалій.
В той же час споживчі ціни з початку року підскочили на 5,7%, а вартість продуктів харчування і того більше - на 8,4%. Відповідно прогноз інфляції на 2008 рік зріс до 21,9%. Для порівняння: до бюджету цього року закладено показник інфляції 9,6%. В принципі на цьому можна зупинитися. Зростання надходжень до бюджету, податкових відрахувань, податкових і митних зборів і інші багатозначні показники, якими так напоказ пишалися міністри Тимошенко, як показує практика попередніх урядів ( і першого Кабміну ЮВТ зокрема), на кишені «маленького українця» не позначається ніяк. Отже й інтересу для нього не становить.
Цікаво, що президент Віктор Ющенко цього разу не став критикувати роботу прем`єра Юлії Тимошенко. Більш того, заявив, що 100 днів керівництва Кабміном - дуже малий термін для того, щоб оцінювати діяльність уряду. Мовляв, Кабмін Тимошенко став «візитною карткою української демократії, яка повинна поводитися чесно», і цього, мабуть, на даному етапі достатньо. У цьому контексті якось побіжно прозвучало, мовляв Президент сподівається, що з української політики з часом зникне «хвороба популізму». Треба тільки, щоб журналісти реально сприймали ситуацію в країні і «не сприяли тому, щоб нація жила ілюзіями».
Тимошенко, до речі кажучи, теж високо оцінила чесність свого уряду. Правда, ця оцінка прозвучала дещо дивно: «Міністри мають різні організаторські здібності, але головне, що я в них ціную, - це честь у політиці. Я знаю, що жоден міністр, який працює сьогодні в уряді, не доторкнеться до державної копійки...» Очевидно, це слід розуміти так, що «не краде» - основна позитивна риса міністра в очах прем`єра, і навіть якщо міністр ім`ярек - не дуже хороший менеджер - нехай, головне, щоб гроші до рук не липли. Позиція - сама по собі спірна, але дані Держкомстату підтверджують, що тут Тимошенко навряд чи покривила душею. Скоріше просто вперше чесно і до кінця розповіла про свої пріоритети в кадровій політиці.
Не зовсім, правда, зрозуміло, як у цю концепцію вписується екс-жупел кучмівської епохи Віктор Медведчук, якому Тимошенко обіцяла сказати спасибі, якщо він «поїде і підпише геніальну угоду по газу». Ця фраза, та ще й укупі із зауваженням Юлії Володимирівни: «мої кучмісти - найкращі в світі. Вони роблять те, що потрібно країні. Вони потрапили в команду, в якій вони у форматі....», очевидно, справила незабутнє враження на Президента. Оскільки тільки постулат про співпрацю з Медведчуком, та ще і заява Тимошенко про те, що ніякі 2 мільярди вона Газпрому не винна, удостоїлися президентської критики. Більш того, Ющенко не тільки обурився апеляціями Тимошенко до Медведчука «як до рятівника», але й відкритим текстом припечатав: «на мою думку, це - ганьба для України».
Втім, ніщо подібне Тимошенко більше не зачепить. Вона обіцяла «терпіти» будь-яку критику Президента. Тому що він - демократичний глава держави, і уряд - теж демократичний, та й «яка не є демократична коаліція в парламенті» теж присутня. А особисто для Віктора Андрійовича Юлія Володимирівна додала чергову обіцянку підтримувати його на майбутніх президентських виборах. Але тільки за умови: «якщо між Президентом і мною буде нормальна гармонійна співпраця».
Що саме слід розуміти під «гармонією» у відносинах Президента з прем`єром, про яку Тимошенко без кінця повторює як неодмінну умову її підтримки Ющенка у якості єдиного кандидата від демсил у Президенти, - поки незрозуміло. Зате очевидним стало інше: народ України минув стадію трансформації так званого «соціального запиту».
Ще не так давно основна маса вимог до політиків концентрувалася на презентації соціальних ініціатив. (Підкреслимо: не на виконанні обіцянок - люди вже зрозуміли, що контролювати це неможливо ніяк, - а на «упакуванні» обіцянок у найбільш яскраву і привабливу обгортку). Нині ж соціальний запит є дивною сумішшю політичної апатії з тезою «лише б у владі були «наші».
І остання «Свобода» виявилася вельми показовою в цьому плані. Нагадаємо, що якщо вірити організаторам програми, аудиторія є точним соціологічним зрізом всієї України. Так от, минулої п`ятниці аудиторія вже практично не робила відмінностей між тими гостями, що несли навколополітичні або навколоекономічні навороти (анітрохи не переймаючись питаннями заміни вузькоспеціальної термінології зрозумілішими словами) і тими, хто намагався якомога більш доступно донести свою позицію. Судячи з рейтингової «шкали» в кутку екрану, люди переважно реагували на відомі обличчя. Поки що з урахуванням їх приналежності до того або іншого політичного табору.
І якщо так піде й далі, то логічним підсумком соціально-політичного розвитку, якщо це можна так назвати, України стане хтось на кшталт Вєрки Сердючки в кріслі Президента.
Олена Перегуда
