Богема – це ті, що цінять мистецтво, а віддаються за пляшку шампанського. Бомонд – це ті з них, що “дорожчі”. А істеблішмент – це політичний бомонд. (З народного.)
Мабуть, я був надто зачарований казочками про попелюшок, принців та романтичними історіями їх знайомства на балах у палацах і операх, де всі чемні та привітні, ходять виключно в білому й чорному (жінки – у бальних сукнях, чоловіки – у фраках), де ніхто не плює лушпинням, а в туалетах не смітять недопалками й не промазують повз унітаз. Майже так само виглядав у моєму уявленні й Віденський бал – якась надзвичайна подія, що дає можливість долучитися до того чистого й високого, що відчувають європейські аристократи.
Для австрійців та інших європейців ця подія лишається даниною традиціям На балах ніхто не танцює в гомосексуальній парі, як ніхто не ходить туди в подертих джинсах. На відміну від того балу, що проходить в Україні.
До гомосексуальних танців ще не докотилися. Але все починаються з дрес-коду...
Наслухавшись рекомендацій щодо зовнішнього вигляду, я придбав сорочку з комірцем-стійкою та гарного метелика. Смокінга в мене не було, але дозволили обійтися темним костюмом. Власне, дрес-код “Чорна краватка” передбачає вибір смокінга або фрака, колір краватки – на вибір. Для дам – вечірня, бальна чи коктейль-сукня. “Чорна краватка” – демократичний для Європи дрес-код (найбільш вимогливий – “Біла краватка” – для VIP-заходів). У нас же про “Білу краватку” годі й думати, хоча б тому, що торік у Львові мало не зірвався Віденський бал через те, що “богема” не могла знайти прокатних фраків чи смокінгів. Але справа мабуть не в тім. Дрес-код має бути обов’язковим для усіх, а той, хто не дотримується його, на захід не допускається. Але це ТАМ...
У нас же публіка вільно трактує правила, й більшість вважають, що за 200 чи 500 доларів, які вони заплатили, їх пустять на бал хоч у нижній білизні.
Звісно, частина (не можу сказати “більшість”) знайомі з етикетом і вбралися, як належить у таких випадках. А решта... Чоловіки приходили в будь-яких костюмах, сорочках, без краваток і навіть у светрах. Деякі жінки також поприходили в костюмах, коротких спідницях, зовсім не бальних, а, скоріше – у дискотечних і навіть у весільних сукнях (весільну сукню з бальною, погодьтеся, сплутати важко). Причому вони не були випрані після весілля...
Те, що не витримується решта пунктів спеціального, БАЛЬНОГО етикету, годі й казати. Думаю, цей етикет ніхто з присутніх і в очі не бачив (мені хоч за себе не соромно, бо повністю його перечитав). Усупереч і йому, і здоровому глуздові, який, здавалося б можна дотримуватися і не в таких елітних місцях, наша “богема” поводилася наче на базарі.
Люди гомоніли по мобілках, штовхалися в черзі за суші. Жінки сиділи в балконах, виклавши ноги на стільці, ніби американські поліцейські. Бомонд не вмів танцювати – штовхався й наступав на ноги, перетворивши бал на сільську дискотеку.
Справжній ярмарок марнославства. Гості вносили свої персони до Оперного, та після кількох бокалів вина від тих “персон” не лишалося й сліду. Потішили хіба що військові ліцеїсти, які і вбралися відповідно, і танцювали гарно, і поводилися близько до етикету.
Поки вальсували вони й решта, хто в принципі може це робити (насправді їх було зовсім небагато), чи слухали оперного тенора Гришка, інші, запихаючись бутербродами (“А що, гроші заплатили, тра ж якось компенсувати”, – казала якась дамочка).
Здавалося, сама Проня Прокопівна мала більше аристократизму в поведінці й вихованні. Від того всього ставало сумно, хотілося напитися і злитися з навколишнім “бомондом”.
Андрій Кравченя, м. Київ
