Кілька місяців тому запросили мене на американський подкаст про лідерство. Це було якраз у розпал обстрілів енергетичної інфраструктури, блекаутів, розвалених будинків та загиблих цивільних у Києві та інших містах.
На пре-інтервʼю ведучий, успішний коуч, запитав мене: "З усіма цими жахами, як вам вдається не дегуманізувати ворога?"
Я на хвильку підвисла, а тоді відповіла: "Не вдається".
Ця відповідь мене саму здивувала. Але в той момент я чітко усвідомила, що саме так я зараз відчуваю.
Далі було легко пояснювати свою думку: "…І я навіть не стараюсь. Ми зараз не можемо собі цього дозволити. У нас на це немає ментального простору чи енергії. Вони нас нищать, вони нас убивають. Наші сили йдуть на виживання. Ми не зможемо ефективно з ними боротися, якщо будемо перейматися ними як людьми".
Ведучий не погодився: "Якби я зустрів Путіна, я б його вбив без вагань. Але при цьому я б бачив у ньому людину і співпереживав би йому".
Я сказала, що абсолютно неспроможна співпереживати Путіну та йому подібним. Моє завдання - вижити і допомогти викинути їх з нашої землі. А після того, як вони підуть геть, розкаються і заплатять за свої злочини, після того, як воєнні злочинці сядуть у тюрми, а їхні співучасники - цивільне населення - попросять у нас пробачення, після того я буду шукати в собі спроможність ставитися до них як до людей".
Це питання не було поставлено в самому подкасті. Не хотів ведучий цих дражливих тем в ефірі. А я вдячна йому за нагоду подумати про це і осмислити свої почуття.
Я щиро співпереживаю тим, хто проявляє свою schadenfreude (зловтіху) до росіян через регіт над страшними історіями з акулами, кенгуру та іншими істотами
В англійській мові немає еквівалента слову "нелюди". Ті, хто підриває ГЕС, хто обстрілює евакуацію, хто залишає людей помирати, якщо в них немає російського паспорта, хто обстрілює міста і села, вбиває, ґвалтує, грабує, присмачує це все безсоромною ганебною брехнею - це нелюди. Не-люди.
І вони зараз не заслуговують тих зусиль, яких мені треба докласти, щоб у нелюді побачити людину.
Натомість я щиро співпереживаю тим, хто проявляє свою schadenfreude (зловтіху) до росіян через регіт над страшними історіями з акулами, кенгуру та іншими істотами. Мені значно більше, ніж росіян, зараз шкода песиків, кошенят і мишок, яких рятують від затоплення. Не кажучи вже про людей.
Про людські трагедії мені настільки важко думати, так важко співпереживати цьому незмірному, безупинному, безжальному горю, що я вже перестала плакати через людей. Просто не можу. Цей біль вже нікуди не вміщається.
І я остання, хто буде засуджувати тих, хто знаходить вихід своєму болю через чорний гумор і через ненависть та презирство до ворога. До нелюдів.
Ярина Ключковська, консультантка зі стратегічних комунікацій
