У своїй статті, яка називається «ЗМІ проковтнули п'ять російських міфів, які допомогли Путіну перемогти в Україні», опублікованій на сайті Forbes, політолог Агнія Коротич та директор фундації «Цицерон» Марсель Ван Херпен пишуть про те, що останній раунд західних санкцій проти Росії і тендітне перемир'я між Москвою та Києвом не зможе змінити той факт, що Путіну вже вдалося досягти більшості своїх цілей в Україні. Крим вже програно, хоч цього і не визнають, а на південно-східну Україну чиниться величезний тиск, щоб змусити її піти за прикладом півострова. Але США та ЄС мають усвідомити, що не тільки бунтівники в східній Україні і російська зброя забезпечили перевагу Кремля. Під час української кампанії російська пропаганда та інформаційна війна виявилися набагато ефективнішими, ніж військові дії, для досягнення цілей російської влади, зв'язавши Заходу руки, щоб він не міг своєчасно відповідати на дії Росії.
Значимість розробленої Москвою пропаганди потрібно визнати і не слід недооцінювати. Значною мірою ця нав'язана пропаганда була засвоєна і поглинена західними ЗМІ, що доповнило військову тактику Росії в досягненні експансіоністських цілей Путіна. З початку кремлівської кампанії з захоплення Криму в березні п'ять міфів, які успішно просувала російська пропагандистська машина, зіграли в ній центральну роль, що дозволило Путіну закріпитися на зайнятих територіях.
Перший міф, той, з якого і почалися всі події, була розповідь про те, що Крим і схід України - це споконвічно російські території. Аргументи Москви ґрунтувалися на сприйнятті Київської Русі як колиски слов'янської [російської згідно Москві] цивілізації на території України в ІХ столітті. Тим не менш, якими б не здавалися несуттєвими основи цієї концепції середньовічної історії, в сьогоднішній дійсності, за даними перепису населення 2001 р., з 24 українських регіонів тільки в Донецькій і Луганській областях російськомовне населення становило понад 50%. Але ці дані не враховують той факт, що в країнах колишнього СРСР, де протягом багатьох років російська була адміністративною мовою, ті, хто говорять російською, не обов'язково є етнічними росіянами. Наприклад, до конфлікту в Криму російськомовне населення становило 77%, але тільки 58% були етнічними росіянами, а українці і кримські татари вирівнювали ситуацію.
Другий міф російської пропаганди стверджує, що після того як в результаті революції на Євромайдані було повалено колишній уряд, східні українці закликають Росію захистити їх від нової влади. Хоча цей міф швидко поширився і в нього багато хто повірив, американський Інститут Геллапа провів кілька опитувань в Україні в квітні 2014 р., результати яких показали, що лише 8% населення східної України відповіли «безумовно так», підтверджуючи, що вони хотіли б отримати захист від російської армії. У той же час 52% опитаних відповіли «точно ні». Крім того, 11% відповіли «скоріше так», а 17% відповіли «скоріше ні». Ці перші два міфи, які можна резюмувати, як «Росія просто відповідала на прохання росіян захистити їх», були використані в якості початкового приводу для російської військової авантюри в Криму і на сході України.
Третій міф російської пропагандистської машини полягав у тому, щоб називати бунтівників на Донбасі місцевими «сепаратистами», і продовжує бути досить актуальним сьогодні, заплутуючи факти про те, що насправді відбувається в Україні. Не секрет, що цими «сепаратистами» значною мірою є співробітники російських спецслужб, колишні російські контрактники, кубанські козаки і чеченські бойовики, а також місцеві найманці. Те, що західні ЗМІ продовжують використовувати термін «сепаратисти», допомагає Кремлю створювати події, заперечуючи участь Росії і називаючи цю війну конфліктом між українською владою та групою місцевих, доморощених повстанців.
Четвертий, особливо цинічний міф, поширений в Росії - в який, ясна річ, не повірили на Заході - твердження про те, що український уряд складається з «фашистів», у що російські ЗМІ намагалися змусити повірити жителів східної України і інший світ. Таке зображення українського уряду дозволило Росії уявити п'ятий, найбільш підступний пропагандистський міф: про те, що російський уряд і його союзники ведуть «антифашистську боротьбу. Нещодавно Путін порівняв боротьбу за Донецьк з героїчним боєм росіян з фашистами під час блокади Ленінграда в Великій Вітчизняній війні. Насправді, однак, сучасний російський «антифашизм» є ні чим іншим як націоналістичним і ксенофобським вихвалянням себе. Він не має нічого спільного зі справжньою боротьбою проти фашизму, яка характеризується прихильністю до демократичних принципів, поваги до міжнародного права та захисту прав людини.
Те, що сьогодні в Росії називають «боротьбою з фашизмом», швидше, відображає шовіністичні, націоналістичні настрої, які насправді дуже близькі до сучасного варіанту самого фашизму. Зовсім не випадково, і це чітко задокументовано, що друзі Путіна в Європі належать в основному до неофашистських і вкрай правих партій.
Дуже важливо розвінчати всі ці міфи і, в особливості, цей останній, найбільш руйнівний міф про російську «боротьбу з фашизмом» і дати такі характеристики путінському режиму, які він насправді заслуговує: ультранаціоналістичний, популістський, шовіністичний, який заперечує ліберальну демократію. Або іншими словами: неофашистський.
