Певно, багато хто вже бачив іграшку Лабубу – суміш кролика й казкового монстрика. Це – істота з м’яким тілом, великими очима та зубастою посмішкою.
Лабубу у світі, де "живе" - частіше те, що заряджається, а не те, що дихає, стала справжньою сенсацією. Монстрик, за даними Financial Times, обійшов за продажами навіть Barbie і Transformers разом узяті.
Також йдеться про те, що і діти, і дорослі обіймають Лабубу, в середньому, 213 разів на день.
Цифра, яка з першого погляду виглядає мімішною, насправді - сумна статистика глибокої компенсації втрати й відсутності дотиків у світі, де люди ховаються за аватарками. Це – спроба дотиком повернути собі себе. Спроба зачепитися за щось м’яке у світі, який вже давно став суцільно цифровим і жорстоким…
В Україні Лабубу тільки набирає популярність, проте маємо й власне "плюшеве заспокійливе" - Капібару. У той час, коли війна триває, ракети падають, а батьки - військові, волонтери, цивільні, - а іноді й друзі йдуть у Засвіти, іграшки завжди мовчки залишаються.
Сьогодні діти не стільки граються, скільки споживають. Поясню: кількість часу, який дитина проводить у TikTok, уже вдвічі перевищує кількість часу з батьками (Ofcom, 2024). Вони взаємодіють із сенсором, а не сенсом. У них зникає здатність до прив’язаності, бо вона не встигає сформуватись… Вочевидь, тому і Лабубу, і Капібара перетворюються на своєрідний антигаджет. І він якимось чином повертає увагу поколінню Альфа, яке взагалі не знає, що таке любов без Wi-Fi.
У 2025 році емоційна ізоляція визнана однією з головних загроз ментальному здоров’ю в Європі (WHO, 2025). А найбільший брак чогось у дорослого населення - це не про гроші, а про відсутність тілесного тепла. У середньому, дорослий українець щодня отримує менше трьох секунд фізичного контакту.
Ми перестали обійматись, торкатись співрозмовника і завжди тримаємо кордони своєї безпеки.
У постковідному, поствоєнному, гіперцифровому світі тіло стало чимось незручним. Його треба тренувати, фільтрувати, приховувати, соромитись і не наражати себе на булінг. Ми, на жаль, залишили емпатію, як іграшку дитинства - десь між першою смертю героя в Pokemon та першим втраченим другом у Фейсбук чи TikTok… І на фоні цього дефіциту з’являється "монстрик" чи дивна "тваринка" - компактне, м’якеньке, приємне "щось". Якого можна тримати, якого можна торкатись і притискати, якому можна віддавати свою тривогу, з яким зручно і лаятись, і плакати.
Тому ці Лабубу чи Капібари – це зовсім не про іграшки. Це – про гучний сигнал. Це – колективне "плюшеве заспокійливе", яке кричить про справжні потреби.
На нього варто звернути увагу. І, поки світ міряє успіх мільярдами чи політичними іграми, можливо, варто спробувати по-іншому. Почніть обійматись та згадувати, що ми – незламні українці, і ми - люди!
P.s. Якщо ви читаєте це зі смартфона, відкладіть його, будь ласка. І, для початку (розумію, що обійми з незнайомцями на вулиці можуть бути не доречні), посміхніться комусь, хто поруч.
