Війна ще далека від завершення, а вже починається "промацування" українського суспільства на предмет терплячості до ймовірних державних рішень, тотожних встановленню в Україні неокріпацтва.
Ідея обмеження виїзду чоловіків за кордон після закінчення режиму воєнного стану обговорювалась в Кабміні ще кілька місяців тому. Але гаряча дискусія щодо потреби у післявоєнний час заборонити виїзд чоловіків з країни, як мінімум, на три роки, розгорнулась на минулих вихідних. Мовляв, таким чином збережеться нація, адже відкриті кордони дорівнюють виїзд, щонайменше, мільйона українців до своїх родин, більшість з яких залишаться в Європі. Тобто, розглядається теорія, що чи не половина тих, хто зараз отримує захист за кордоном, не повернуться в Україну. І, очевидно, до жінок і дітей масово поїдуть чоловіки. Назавжди.
Теми повернення вимушених переселенців, демографії, повоєнного становлення країни дійсно важливі. Але чи варто "зберігати націю" побудовою з України якоїсь КНДР, чи, врешті, тієї самої Росії? Чи варто після війни забороняти виїзд чоловікам лише на підставі того, що хтось боїться, що вони втікатимуть до родин, а не працюватимуть "на благо" Батьківщини? Чи це дійсно стимулюватиме повернення жінок і дітей до чоловіків, яких фактично пропонується загнати в державне рабство?
До речі, якщо хтось забув, то ще десять років тому, у 2013-му, Янукович, Азаров і Ко намагались виправдати відмову від євроінтеграції та безвізу, в тому числі, тезами про те, що більшість українців, якщо дозволити їм вільне пересування з Європою, просто залишать країну. Що було після цього, й триває дотепер, думаю, нагадувати не варто. Тож, певно, не треба будувати країну кріпаків під гарними гаслами відродження нації.
Українці вже не один раз показали, що прагнуть жити в країні, де пріоритет на інтересах людини, а не держави
Лояльність українців до обмежень прав та свобод під час війни можна зрозуміти. Але це не означає, що треба їм "сідати на голову" й вважати, що так само будуть сприйматися обмеження (нехай навіть для когось логічні, але геть далекі від правових) у повоєнний час. Фантазії щодо якоїсь "вищої державницької мети" варто лишати у стані фантазій – вони не сприймаються зараз, і не сприйматимуться пізніше.
Українці вже не один раз показали, що прагнуть жити в країні, де пріоритет на інтересах людини, а не держави (часто в особі якогось чиновника, депутата чи місцевого феодала), де інтереси й потреби людини важливіші за інтереси й потреби абстрактної нації. Адже, якщо додати пафосу, саме з інтересів людини ця нація й ця держава постають.
Ініціативи, схожі на відродження кріпацтва, знецінюють все, що українці роблять, щоб ця нація продовжила існувати
Простими словами, у правовій державі, яку, хочеться вірити, ми намагаємось відстояти у війні й розбудовувати після неї, ніхто не має права вирішувати за громадян, коли чи як надовго їм виїздити за кордон. І так само – чи повертатися їм на Батьківщину. Бо загроза нації не в тому, що відкриті кордони спровокують відтік українців у пошуку кращого життя. А в тому, що ініціативи, схожі на відродження кріпацтва, знецінюють все, що українці – в країні й за кордоном – роблять зараз для того, щоб ця нація продовжила існувати.
Тетяна Урбанська
