Обливання вчорашніх соратників помиями і закидання їх банановою шкіркою входить до регламенту одним з перших пунктів з неминучістю сезонного грипу... Але раніше перекбіжчики посилалися на високі морально-етичні категорії…
Репліка
Широко «розбанені» в Інтернеті інтерв`ю Тараса Чорновола і Михайла Бродського можуть вважатися черговою віхою в нинішній виборчій кампанії. Не можна сказати, що ці тексти є чимось зовсім вже винятковим. Перекидання з одного табору в іншій (зазвичай – в найбільш ворожий попередньому) стали нормою ще з часів першого президентства Кучми, і давно не можуть нікого шокувати. Хіба що на «темний бік» переходять постаті дуже вже помітні, на зразок Олександра Мороза чи Юрія Луценко.
Уже регламентовано майже як офіційний ритуал пояснення ренегатів – що, мовляв, «темний бік» тепер – той, колишній. А угруповання, до якого вони перебігли, – отам, виявляється, і сконцентровані всі сили добра і світла. Принаймні, до наступного перекидання.
Обливання вчорашніх соратників помиями і закидання їх банановою шкіркою входить до регламенту є одним з перших пунктів з неминучістю сезонного грипу. Достатньо пригадати прокляття, які зовсім нещодавно закликали Віктор Балога і Йосип Вінський, – на Віктора Ющенка й Юлію Тимошенко відповідно.
Але, як завжди, в публічному дискурсі перекинчики посилалися на високі морально-етичні категорії. На зразок того, що вони усвідомили нестерпність диктаторських замашок кинутого вождя або похідну від неї (від нього) загрозу свободі, демократії і незалежності (мінімум – економічної).
Якщо й заходилося про менш піднесені матерії, на зразок конкретних прикладів корупції, то лише про ті, які тільки затівалися, – з чим і не змогло змиритися горде і чесне серце ренегата. І саме це примусило його поглянути, самі розумієте, по-новому і прийняти своє непросте, і навіть десь важке рішення залишити лави вчорашніх однодумців.
Усе-таки раніше найделікатніші і непристойніші аспекти переважно залишалися за кадром. Не через морально-етичні комплекси (чого немає, того немає), а головним чином, внаслідок розумної обачності.
По-перше, щоб не палити мости зовсім вже остаточно (у житті все може обернутися будь-як). По-друге, щоб не лякати небезпечним прецедентом свій новий колектив. У тому сенсі, що у нових колег могли виникнути побоювання – а що новий соратник розповість коли-небудь потім про них самих? Повторюся – в житті може обернутися будь-як, і це засвоїли всі.
Ну і, по-третє, з тієї очевидної причини, що дуже вже важко було б відокремити викриті діяння від світлого образу викривача – якби викривач узявся розповідати про те, в чому особисто брав участь, або принаймні особисто був присутній. Погодьтеся, що якби який-небудь перекинчик з БЮТ почав розповідати, як вони з якимось Лозінським (умовно) полювали на людей, то оповідач навряд чи міг розраховувати на розуміння і співчуття. Навіть якби щиро і сильно розкаювався і навіть якби згадував, що були випадки, коли він особисто ні в кого не влучив.
Отже різноманітний компромат і милі побутові подробиці, які так прикрасили оповідання Тараса Черновола і Михайла Бродського, раніше «зливалися» через ЗМІ і кулуарно-паркетних журналістів, які просто обожнюють всілякий закулісний «ексклюзив».
Навіть Давид Жванія, якого по совісті слід визнати якщо не «першовідкривачем», то хоча б «передвісником» жанру, – був, як тепер зрозуміло, не так вже і балакучий. Як кажуть, усе пізнається в порівнянні.
Єдине, що методологічно відрізняє нинішні вислови Чорновола і Бродського – це ступінь декларованої відвертості на межі політичного ексгібіціонізму. Здається, мало не вперше розповідь у форматі «щиросердого визнання» або навіть «явки з повинною» ведеться «від першої особи».
«Від першої» – це в аспекті суто літературознавства. А в політичному – особи, звісно, не перші. І не другі, і навіть не п`ятнадцяті. Усвідомлення інтерв`юйованими політиками цього сумного (для них) факту, мабуть, і визначило безприкладний рівень їх відвертості і щиросердя.
Утім, «розгнуздана відвертість» – це, скоріше, формат обох інтерв`ю, ніж справжні вияви поранених душ і розбурханої совісті. Навіть при першому поверхневому читанні зрозуміло, що і Михайло Юрійович, і Тарас В’ячеславович намагаються проводити – кожен свої – цілком певні ідеї, вибудовувати свої версії подій останніх років і, особливо, ліпити для читачів свій власний образ.
Якби це мало хоч якесь значення, було б цікаво спробувати вичленити ці образи і проаналізувати пропоновані версії. Утім, ще Лев Гумільов рекомендував обережно ставитися до «спогадів очевидців», зазначаючи, скільки брехні було намотано (зокрема найщирішими шанувальниками) навколо його рідної мами Анни Ахматової.
Справа не обов`язкова в злій волі. Скоріше, в тимчасовій аберації і в особливостях індивідуального сприйняття. Зокрема, цікаво було читати, як Тарасові Чорноволу бачиться сьогодні історія про те, як він викривав вживання Юлією Тимошенко «препаратів кокаїнової групи». Уточнюю: справа не в тому, що влітку 2006 року мало не всі ЗМІ широко цитували заяви Тараса В’ячеславовича. Тут він має рацію – могли і «добрехати несумлінні журналісти». Але в матеріалах того періоду не вдалося виявити ніяких свідчень того, що пан Чорновол намагався якось спростувати приписані йому наклепницькі (можливо) інсинуації.
Не виключено, що у Юлії Володимирівни в зв`язку з цим залишилися зовсім інші спогади. Чи захоче вона їх «пригадати» – питання часу і обставин. Але це проблеми самого Тараса В’ячеславовича.
З наукового погляду, ще було б цікаво проаналізувати відмінності в тих образах, в яких Чорновіл і Бродський прагнуть постати перед читачами. Різниця дуже помітна. Михайло Юрійович явно прагне виглядати дуже великим політиком, який був к самісінькому епіцентрі всіх ключових подій (або хоча б тих, які він сам вважає ключовими), – і, дуже можливо, Бродській насправді так собі все це і уявляє. Тарас Чорновіл – з точністю до навпаки – дуже послідовно дотримується лінії: не був, не знаю, не присутній, підставили і використали “втемну”.
Утім, до якої міри психологічно цікаві деталі характеризують індивідуальності цих політиків, а в якій – відображають ті завдання, які вони прагнули вирішувати, – це питання становить нині лише суто академічний інтерес. У практичному плані він ніякого сенсу не має.
Кінець кінцем, в «білому» і «рудому» клоунах не є принциповою різниця в талії, характері реприз і кольорі париків, а те, що обидва – клоуни. І їх вихід на манеж значить лише одне – паузу між основними номерами. Як у незабутньому «Арлекіно»: «...а мною заполняют перерыв».
І оце вже цікаво саме як тенденція. Я маю на увазі хай неглибокий, але явний і живий суспільний інтерес до відвертої клоунади – на тлі вельми апатичного ставлення до знакових «номерних» подій, що реально визначають історичну долю країни.
Нинішній період дедалі більше схожий на ситуацію кінця XIX – початку XX століття, коли на пропозицію: «Я дам Вашому Превосходительству 3 тисячі, і ніхто нічого не дізнається», його превосходительство відповідав: «Ви дасте мені 10 тисяч – і розповідайте про це, кому хочете!»
Мало того, що наша політика перетворилася на цирк. І навіть цирк цей зараз явно не має успіху.
Глядачів – а це, даруйте за банальність, весь наш народ – майже не в змозі зацікавити ні витончені жонглери офіційної та «опозиційної» статистики, ні фінансово-економічні еквілібристи, ні гімнасти-«силовики» з лінивим імітуванням надзусиль , ні інші фокусники й ілюзіоністи. Уся ця «липа» приїлася, і лише час від часу понуро плескають за сигналом своїх бригадирів «клакери», проплачені то тією, то іншою «групою по інтересах».
Лише зрідка зал підриває жива людська емоція, коли – як у «справі Лозінського» або в «скандалі педофілів» – глядачі виявляють, що безстрашна дресирувальниця випустила хижаків без клітки і без грат просто в зал для глядачів.
* * *
Ні, краще вже клоуни. Клоуни принаймні не одурюють – навіть якщо самі щиро переконані, що вміло (як їм здається) вдають когось іншого – ну, хоч би солідних й інформованих політиків.
Клоунам віриш. Навіть їх смішним клоунським викриттям, і навіть коли ці викриття прямо суперечать всьому тому, що вони самі віщали ще зовсім недавно, розхвалюючи на всі заставки директорів своїх (тепер уже колишніх) циркових труп.
І, до речі, зовсім по-іншому в цьому контексті сприймаються пафосні тиради нинішніх хвалителів. Достатньо тільки уявити, що вони скажуть за рік-півтора, або й за 2–3 місяці, – коли вийдуть на той самий манеж у клоунському вбранні в усіх барвах веселки.
Валерій Зайцев, «Нові Грані», спеціально для УНІАН
