Нещодавно очільник МЗС України Вадим Пристайко заявив про нові шляхи для розв’язання проблеми Донбасу. Власне, нові «три горішки» від Пристайка ніякі не нові. Це Мінськ, миротворці та ізоляція від Донбасу. Тобто, якщо буде зрозуміло, що Путін нічого не робить, то в української влади (крім Мінська) заявлені ще два шляхи. Перший – просити у міжнародної спільноти «місію для підтримки миру між нами». І другий – «кіпрський варіант».
Спочатку про плани Б і В. Перше - ніхто не запровадить міжнародну миротворчу місію, доки на лінії зіткнення стрілятимуть. Крім того, Радбез ООН дасть на неї згоду лише тоді, коли проти неї не заперечуватиме РФ. Росія ж погодиться лише тоді, коли у «голубих касках» будуть ті ж самі війська, яких і так «нєт» на території окупованого Донбасу. Це - у кращому варіанті.
Друге – варіант стіна – «кіпрський» чи, точніше, «нагірнокарабаський» варіант. Різниця між ними полягає у тому, що в другому, як і у нас, продовжуватимуть стріляти навіть через 25 років після початку конфлікту. Це не шлях. Це – глухий кут. І це те, що відбувається зараз. Тобто це точно не один з тих методів, який приведе до перемоги. Ба більше, таке «відділення» України від Донбасу – це теж сепаратизм. І над цим слід добре подумати.
Читайте такожЗеленський пояснив, чому обрав дипломатичний шлях вирішення війни на Донбасі
Загалом, про ці плани уже не раз говорилось.
Що ж до плану А, мінські угоди самі по собі – це угоди капітуляції. Хто читав Комплекс дій, той з формули Штайнмайєра капітуляції вже не робить. Але. Ми всі живемо в умовах нереалізованого «Мінська». Не в тому розумінні, що не/виконуються його складові, а у тому, що він зупинив, а точніше, територіально локалізував війну. Саме завдяки «Мінську» частина українців починає відчувати, що вони «втомились від війни». Через нього повідомлення про убитих на фронті йдуть друго-, а то й третьорядними інформаційними сюжетами у блоці телевізійних новин. Саме заяви про необхідність його реалізації, а не сама реалізація комплексу дій, стримує війну.
Але «мінськ здорової людини» – він не за мотивами заяв керівника СММ ОБСЄ Сайдіка про те, що українці хочуть миру за будь-яку ціну. Заяви України, що ми, мовляв, «щось там будемо реалізовувати», дають можливість для того, щоб реалізовувати інше. Перше – створювати сильну армію. Друге – проводити інформаційну кампанію, адаптовану під жителів окупованих територій. Третє – грати на протистоянні «башт Кремля». Четверте – витягувати людські ресурси з Донбасу. П’яте – створювати позитивну картинку України...
На жаль, «мінськ» зараз сприймається ледь не як самоціль. А зустріч у «нормадському форматі» - ледь не як механізм для запуску миру в Україні. Однак такий «мінськ» - це «мінськ курильщика».
Адже єдине, що там може бути реалізовано – це Комплекс дій з виконання мінських домовленостей, який значно капітулятивніше, ніж якісь там формули імені Штаймайєра.
Водночас, в Росії цілком розуміють (чи думають, що розуміють), що навіть якщо Україна отримає контроль над кордоном за умовами Кремля, - ніщо не заважатиме київській владі поступово нівелювати будь-які залишки проросійської автономії. Росіяни так і робили б. Є і друга проблема – Росія розуміє, що реалізація «мінська» порушить питання Криму. Тому буде затягувати «мінськ» до визнання російськості анексованого РФ півострова. Адже саме він – ключ від миру на Донбасі.
Таким чином, не слід робити «мінськ» самоціллю. «Мінськ» - лише метод для вирішення інших стратегічних цілей. Питання у тому, чи вони у нас сформовані лайкоорієнтованою владою.
Богдан Петренко, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму
