Ця війна давно перестала бути класичною війною ХХ століття. Це вже не війна беззмістовних наказів і паперових рішень. Вона не про красиві доповіді й не про управління з кабінетів. Це війна швидкості, відповідальності і постійної присутності на місці. Про це пише військовий та політолог Віктор Таран.
Тут виграє не той, у кого вища посада і більше повноважень, а той, хто здатен бачити ситуацію в реальному часі і приймати рішення без затримок. У цій війні особливу роль відіграють підрозділи, які з’являються там, де ситуація критична.
Там, де фронт тріщить, де не працюють стандартні сценарії, де потрібне підсилення тут і зараз.
Штурмові підрозділи фактично виконують роль мобільного резерву швидкого реагування. Але такі підрозділи не можуть існувати самі по собі. Вони завжди є відображенням конкретного стилю управління і конкретних командирів. Саме в такому контексті коли ми говоримо про Штурмові війська варто згадати про полковника Валентина Манька.
Полковник Валентин Манько це польовий командир, який жив війною разом зі своїми підрозділами. Він не кабінетний керівник і не людина "зі штабу". Свого часу він працював 24/7, виїжджав на різні напрямки, особисто контролював дії штурмових військ і приймав рішення безпосередньо там, де вони мали значення.
І саме Манько свого часу був одним із ініціатором і співзасновником Штурмових військ як окремої бойової структури. Умови для цього були максимально складні. Повномасштабне вторгнення, постійна нестача часу, людей, засобів і ресурсів.
Але паралельно з боями вибудовувалася концепція застосування мобільних ударних підрозділів швидкого реагування, формувалася система підготовки, підбору кадрів і управління в реальних бойових умовах. Йшлося не просто про створення нових підрозділів, а про новий підхід до ведення бойових дій. Штурмові підрозділи завжди працювали як "пожежні команди" на найскладніших і кризових ділянках фронту. Їх перекидали туди, де ситуація вимагала негайного посилення оборони або активних дій.
Координація такої роботи можлива лише тоді, коли керівник глибоко розуміє обстановку по всій лінії фронту і постійно перебуває в оперативному контексті. Саме тому Манько регулярно працював безпосередньо в районах бойових дій, мінімізуючи час між проблемою і рішенням. Тож кадрові зміни в структурі, яка ще перебуває на етапі становлення це не питання одного прізвища. Це питання підходу і глобальної стратегії.
Модель управління, яка вже запущена і перевірена війною, потребує стабільності. Різкі рухи на цьому етапі завжди несуть ризики для темпів розвитку, координації підрозділів і цілісності управлінської вертикалі. І окремо.
Будь-які внутрішні інтриги чи політичні ігри під час війни це прямий ризик втрати цінних фахівців. Держава не може дозволити собі розпорошення досвіду людей, які створювали бойові структури з нуля і забезпечували їхню ефективність у найважчих умовах.
Україна повинна зберігати професіоналів, а не втрачати їх через небойові чинники та амбіції окремих людей. Тож, сподіваємось штурмові війська будуть працювати у стабільності. І єдине що їх хвилюватиме це кількість ворогів, які вони знищуватимуть щодня для захисту країни.
