Українська минувшина парадоксальним чином є таким же бажаним ресурсом, як наші землі, моря, ГТС, заводи, у якому можна отримати «золоту акцію», і потім робити з цим ресурсом усе що заманеться: перепрофілювати, найняти чужоземних менеджерів, скоротити, закрити…
Коли я був молодий і неодружений, то після закінчення університетського факультету журналістики працював у одній з республіканських газет.
Щойно розпочався 1981 рік, черговий у безкінечній, як тоді здавалося, череді застійних років.
Викликає мене заступник головного редактора з пропозицією поїхати у відрядження й підготувати декілька матеріалів до рубрики: «Назустріч з’їзду Компартії України!» Була тоді така газетна практика – обов’язково до подібних подій публікувати агітпропагандистські матеріали про трудові дарунки радянських людей «рідній партії», без якої, зрозуміло, сонце не сходило і не сідало.
За черговими «подарунками» мені випало поїхати на Львівщину, і за кілька днів я вже був на підприємствах Львова. Місцеві парткомівські діячі підсовували мені перевірені робочі кадри, які промовляли завчені фрази, уже не раз писані-переписані до мене не одним журналістом на всьому величезному просторі Радянського Союзу.
Відповідно, найбільш цікавим моментом у цьому дійстві стало моє знайомство з Танею, молодою рудоволосою жінкою, яка обіймала якусь посаду в міських структурах і за обов’язком супроводжувала мене у цих походеньках. Вона, як належало доброму гідові, поводилася приязно, була говіркою, наперед знала, що треба розповісти столичному кореспондентові, а що - ні.
Я швидко відчув симпатію до неї, за її діловитістю відчувалася якась інша, жіноча енергетика, приховані життєві імпульси.
Мені ще треба було виїхати в район, і я наважився сказати їй, що після повернення звідти хочу разом провести вихідні, ближче познайомитися зі Львовом, позаяк тут уперше.
Вона погодилася і ці її слова: «Гаразд, то чекатиму на вас у суботу» зігрівали мене, коли я електричкою поїхав до Мостиська, прикордонного райцентру на Львівщині.
Там на мене чекала справжня журналістська удача. Місцеві колеги розповіли, що в одному з сіл об’явився чоловік, якого вважали зниклим безвісти в часи Великої Вітчизняної війни. Він переховувався в хаті у своїх батьків майже 40 років і аж тепер виліз зі своєї схованки на люди.
Ми вирушили до села і незабаром уже наближалися до садиби, яка враз стала відомою на всю округу. Зовні вона нічим не відрізнялася від інших, хата була типовою для західноукраїнських земель, на півтора поверхи з обов’язковим мезоніном під бляхою.
На порозі нас зустрів худорлявий, сивий чоловік, той самий, на ім’я Петро, здається. Звертала на себе увагу якась хвороблива його блідість, безбарвність навіть, уже трохи згодом я придивився до його долонь – тонкі і білі, вони зовсім не були схожими на руки селянина, звиклого до щоденної тяжкої праці.
У хаті пахнуло запустінням. Хоча наче все тут було на своїх місцях, але звичного людського тепла не відчувалося.
Поволі ми розговорилися. Петро розповів, що з наступом радянських військ улітку в 1944 році в Мостиську запрацював польовий військкомат і всіх чоловіків призовного віку, які потрапляли в поле його зору, мобілізовували на фронт. Йому вже сповнилося 19, воювати не хотілося, тим паче що старший брат уже був на фронті (лише після війни стало відомо, що він загинув у боях). Тож поговорив з батьком, матір’ю і – зник для всіх інших майже на 40 років.
- Жив я на горищі, отут над нами, - показуючи на вибілену стелю, розповідав чоловік. - Доводилося переховуватися і в льосі, ось бачите, ляда є. Я прокопав льох далі надвір, і в мене був такий запасний лаз.
Немов пишаючись своєю працею, він запропонував нам залізти вниз, подивитися його другу домівку, але чомусь не захотілося.
Петрові пощастило, що в цій місцевості ґрунтові води не підходили занадто близько, тож льох залишався сухим і донині. А ще пощастило, що його особливо ніхто й не шукав, кілька перевірок садиби були, очевидно, викликані іншими обставинами і пройшли повз нього. Як і все життя навколо.
Мене, звичайно, цікавило, як же можна було стільки років просидіти в цьому добровільному ув’язненні, чим же він займався, невже нічого його не турбувало.
- Та, слава Ісусу, - відповідав він, - ніхто з чужих мене не видів, я навіть уночі міг працювати на городі, а вдень, звісно, сидів на горищі. Якщо хтось чужий заходив на подвір’я, батьки давали знати, кашляли якось підкреслено, і я лежав тихо.
Петро розповів, що любив слухати радіо. У 60-і батьки купили радіоприймача з короткохвильовим діапазоном, де можна було «ловити» зарубіжні радіостанції, і він призвичаївся так мандрувати світом. Його не обминула футбольна пристрасть, і він пожвавішав, розказуючи, як слухав репортаж про гру «Динамо» з «Селтіком», 67-й рік.
За вікнами швидко згасав короткий зимовий день 1981-го.
У нашій розмові виникали паузи. Господар був тихий і неговіркий, справді непомітний. Я звернув увагу на ходики, що висіли на стіні. Вони показували чомусь на годину менше, ніж мій годинник.
- А то дзиґар у нас іде по-польському, не по-московському, - відповів він на моє запитання.
- Що надалі збираєтесь робити? – запитав його насамкінець.
Петро розсмішив усіх:
- А ще, може. одружуся, ще ж не старий і не хворий.
…Петрові все ж таки довелося вийти до людей. Спочатку помер батько, а за два роки й мати. Ним не стало кому опікуватись, не стало кому навіть принести цигарок, і він, зібравши якийсь одяг, трохи харчів, прийшов до сільради здаватися.
Найбільше клопоту мали з ним, як я тепер розумію, місцеві кадебісти, яким належало звітувати нагору, як же вони прогледіли в себе під носом, у прикордонній зоні, такого нелегала. Проте сам Петро відбувся, по суті, умовно. Ніяких злочинів за ним не знайшли, а ухиляння від мобілізації, за давністю літ, наскільки мені тоді було відомо, йому амністували.
...Колеги запросили мене повечеряти. Найкращим місцем для цього вважався вокзальний ресторан станції Мостиська Друга. Ми заїдали несмачну горілку смачними смаженими ковбасками, я все допитувався в місцевих, ну чому ж цьому Петру та й було не піти до лав героїчної армії, битися з фашистами. Колеги поглядали на мене наче з іронією, нічого не пояснюючи, підливали чарку.
До нас підсів з-за сусіднього столика якийсь чоловік, пристойно вдягнений, у краватці. Він був тут чиїмось кумом, поводився розкуто й зненацька почав пильно розглядати мене.
- Ви мені вибачте, але я ніколи не бачив череп такої форми, у вас дуже цікавий, виразний череп, - зрештою сказав він.
Такий комплімент мало кому сподобається, навіть якщо його висловлює чийсь там кум. Я не хотів бути «бідним Йориком», тож не стримався і почав на підвищених тонах з’ясовувати, яке йому діло до мого черепа, тим більше що в мене, кажу, взагалі поки що голова, а не череп.
- Це несуттєво, - незворушно відповів він. – Голова дуже швидко стає черепом, повірте мені, адже я працюю хірургом.
Нашу суперечку погасили, все-таки я був гостем з Києва, якого належало нагодувати і вкласти спати, що й було зроблено в привокзальному ж готелі.
...Той був порожній і холодний. Тут закінчувався великий СРСР, у прикордонній зоні стороннім нічого було швендяти. На щастя, у номері працював душ і була тепла вода, під якою я зігрівався з півгодини. Зігрівався б іще, але чергова по готелю застукотіла у двері: ви нам усі стояки позаливаєте, у нас труби течуть, виходьте вже…
...У суботу я повернувся до Львова. Зателефонував Тані, і ми цілий день провели, блукаючи містом.
Я розповів їй про свої враження, вивезені з Мостиська.
- Ну що ти хочеш, це ж бандерівський край, - сміючись, відповіла вона.
Мої тодішні знання про те, «хто такі бандерівців і чого вони хочуть», звичайно, формувалися університетським курсом історії КПРС, памфлетами Вишні, Галана та перчанськими карикатурами.
Інший курс про бандерівців мені прочитала Таня. Саме від неї я дізнався про УПА та криївки, про те, що збройна боротьба проти Совітів тривала тут роками й після війни, що в деяких селах над сільрадами й нині можуть вивісити жовто-блакитний прапор замість червоного. Вона розповідала й про те, що саме приніс «золотий вересень» 39-го на ці землі.
Я пам’ятаю її слова: «Розумієш, вони дуже особливі люди. Бандерівців можна називати бандитами, але ж вони всіх чужинців – і москалів, і німців – вважали окупантами, загарбниками. Тому так довго й жорстко воювали проти радянської влади, та й зараз ставляться до неї як до мачухи, терплять. Уголос нічого такого не скажуть, але ми всі знаємо, що вони думають про ті часи…»
Усе це вона розказувала мені довгої зимової ночі в готельному номері. І в інші ночі та дні також, адже я тоді пообіцяв їй приїхати знову до Львова за першої нагоди, і ще не раз зустрічався з Танею. Вона жила з матір’ю в комунальній квартирі, була розлучена. Я не мав ілюзій щодо її способу життя за моєї відсутності, але не висував жодних претензій, бо не мав і конкретних пропозицій. Мені було цікаво з нею, вона виявилася начитаною людиною, зналася на живопису, літературі, але не хизувалася цим, а поводилася зі мною як старший і добрий друг. Більшого мені тоді не треба було.
...Після Чорнобильської аварії вона подзвонила мені, сказала, що може дістати путівку до Трускавця. Ми зустрічалися й там. А потім Таня сказала, що виїжджатиме на ПМЖ до Ізраїлю, уже подала документи.
Відтоді ми не бачилися, і я навіть не знаю, де, у якій країні вона опинилася.
Нині я зрідка згадую її, як згадують саму юність. А ще думаю, як же так сталося, що ніхто, крім неї, єврейки за походженням, не розказував мені про бандерівців, чому в українській історії так багато закритих сторінок чи сторінок, написаних чужими руками.
***
Так, у бездержавного народу не може бути своєї історії, він завжди вивчатиме її з чужого голосу. Але ми й зараз, у своїй незалежній Україні, сперечаємося, якою має бути історія нашої держави, хто в ній герої, хто жертви і кати, впускаємо у свій інформаційний простір, а значить, у свої душі чужих знавців і тлумачів… Українська минувшина парадоксальним чином є таким же бажаним ресурсом (як наші землі, моря, ГТС, заводи), у якому можна отримати «золоту акцію» і потім робити з цим ресурсом усе, що заманеться: перепрофілювати, найняти чужоземних менеджерів, скоротити, закрити…
...А статтю про поїздку до Мостиська я так і не написав тоді. Заступник редактора вислухав мій звіт про відрядження, підписав до друку ура-патріотичні кореспонденції, а про той випадок сказав: «Ну, ти ж бачиш, країна зараз на передз’їздівській вахті, а ми що, будемо ворушити старий мотлох? Що було, те загуло, нам треба тільки вперьод, как парусний флот!»
Про Мостиська написав потім Кузьма з «Братами Гадюкіними», але то були вже інші часи, у яких уже не я, а хтось інший був молодим і неодруженим. Пам’ятаєте: “Приїдь до мене у Мостисько, кучеряве дівчисько...”
Олег Савицький
