Старший солдат 112-ї бригади Сил ТРО Євген "Лев" Полонський, який отримав тяжке поранення на фронті, вважає, що ухилянти давно зробили свій вибір, зокрема мають відповідні довідки, або пішли працювати "у цирк".
Як розповів він "УП", у Збройних силах кожен може знайти себе, незалежно від того, чи він - співак, айтішник чи кілер. У війську є багато професій, які не пов'язані навіть зі зброєю, але теж дуже важливі. Наприклад, звичайний кухар виконує багато важливої роботи для того, щоб люди, які хочуть і можуть воювати зі зброєю в руках, могли виконувати бойові завдання.
Чоловік також озвучив свою думку про ухилянтів. Він вважає, це таке явище - частина інформаційної війни.
"Думаю, більшість людей наразі ставляться до цього спокійно – якщо дадуть повістку, то вони підуть. А ті, хто не хочуть воювати, або давно втекли, або зробили собі якісь довідки, пішли працювати в цирк… Тому треба однаково йти. Варіантів лише два: або ти сам підеш, або тебе змусять. То краще піти з чистою совістю самому", - каже Лев.
Він також розповів, як отримав поранення. Під час бойових дій до певних позицій ЗСУ під’їхав танк та почав "працювати" по українських військових. Євген разом з побратимами могли лише з окопу спостерігали у трубу розвідника, що в цей час до них "ніхто не йде". Боєць каже, що російський танк працював довго, доки не влучив.
"Влучень було два, чітко в позицію. Перший вибух стався біля мене. Я на якийсь час втратив свідомість. Може, на секунд п'ять – десять... Це був такий дзвін, і потім все. В той момент нічого не боліло, нічого не турбувало. Максимальна концентрація, нуль якихось думок. Просто сидів, аналізував, що зі мною, що з хлопцями, що треба робити. Після другого вибуху троє хлопців з моєї групи одразу загинули", - розповідає військовий.
За його словами, росіяни побачили, що влучили, й танк поїхав. Тоді бійці почали надавати першу допомогу один одному, та Полонський зрозумів, що отримав важке поранення.
"Я ліг на спину і дивився в небо, дивився на цей понівечений ліс. Не було ніяких більше думок – просто лежав, стікав кров'ю й очікував смерті. Якимось дивним чином прийшли хлопці евакуювати мене. Я не очікував цього, тому був дуже щасливий. Коли мене завантажити на ноші й потягнули, то вже було таке відчуття... Вже про смерть не думалось взагалі. Був впевнений, що вони мене витягнуть, що все страшне позаду і зі мною все буде добре", - ділиться Полонський.
Йому здалося, що евакуація зайняла хвилин п'ять, насправді вона тривала 2–3 години. На півдорозі він втратив свідомість та прийшов до тями вже в реанімації. У чоловіка були осколки в усьому тілі, перелами двох рук та ноги. Лікарі хотіли ампутувати понівечену праву руку, але на лікуванні кінцівки наполіг рідний брат Євгена. Потім з Донбасу пораненого перевезли в Івано-Франківськ і вже там діставали з тіла уламки.
"Їх було дуже багато – можна, напевно, майонезну баночку назбирати. Вони постійно десь і досі вилазять під шкіру. Одного дня в мене почали трошки рухатися пальці. І я дуже здивувався, зрадів, що вони рухаються, можливо, що не все так погано, як я тоді думав", - каже Євген.
Чоловік отримав відзнаку головнокомандувача ЗСУ – "Золотий хрест". Ця нагорода дуже дорога та важлива для нього - це згадка про те, що сталося, про побратимів, про саме місце, за яке вони билися.
"Рідні також пишаються. Діти по черзі на піжами собі чіпляють, ходять по квартирі – дітям дуже подобається. Але всі кажуть, що краще б не було ні нагород, ні війни, ні поранення – нічого", - розповів боєць.
Він каже, що після поранення міг звільнитися, але не хоче, бо для нього перебування в зоні бойових дій стало своєрідним наркотиком. Й таке відчуття – у багатьох бійців ЗСУ.
"Ніхто не хоче піти й просто пити десь каву в Києві, ходити на роботу. Це вже важко психологічно. А ще є відчуття незавершеності, що ти ще не все зробив, що міг. І, безумовно, бажання помсти за побратимів. Коли ти спілкуєшся з рідними своїх загиблих побратимів, то навіть в їхніх очах читається: "Чому загинув мій чоловік / син / брат, а не ти? Чому так сталося?", - ділиться військовий.
Він каже, що розуміє всіх, хто втратив рідних на війні, та вірить у перемогу, бо інших варіантів немає. Для цього треба робити все те саме, що українці робили перші пів року повномасштабної війни, коли люди готові були віддати за перемогу "останні труси".
Історія Євгена Полонського
Боєць Сил ТрО Євген "Лев" Полонський заявив, що був ухилянтом з 2014 року, бо вважав, що війна його не стосується й ігнорував сам факт її початку. Він принципово не хотів йти служити, когось захищати, мав інші пріоритети на життя - родина, двоє дітей, собака і морська свинка, заробіток та відпочинок.
Він працював директором з продажу у великій комерційній фірмі, продавав автомобільні шини. 24 лютого 2022 року все змінилося – сталося повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Тоді чоловіку довелося одразу брати зброю в руки. Його військовий шлях почався в теробороні київської Троєщини. Він пішов до захисників, які стояли майже біля його дому, й дізнався, що його батько записався до ТрО ще днем раніше. Там йому придумали позивний – "Лев" через захворювання – апное - часті зупинки дихання під час сну, через що чоловік гучно хропить.
