Одна з надважливих опцій для України у цій війні – вчасно і голосно повідомляти на увесь світ про нові й нові російські воєнні злочини. Щоб дипломати могли вимагати визнання рф країною-терористом та збільшення військової допомоги Україні, зокрема, додаткових систем ППО, і щоб західні суспільства підтримували цей запит, голос України має звучати голосно.

Як би цинічно це не прозвучало, для цього цим західним суспільствам потрібно надати інформацію. Але… Останнім часом спостерігаю неприємну тенденцію: українські правоохоронці та військові починають все гучніше та жорсткіше сваритися з представниками медіа щодо присутності та роботи останніх на місцях прильотів.

Наприклад, вчора, у "чорний понеділок" для всієї країни, біля метро "Лук'янівська" у столиці військовий (доросла людина, яка мала би розуміти важливість роботи преси) з матюками зустрічав фотокорів, що прийшли зафіксувати наслідки російського ракетного удару.

На моє прохання не лаятися, військовий обурено відповів, що всі, хто зараз проводять тут зйомку, "працюють "наводчиками" для ворога"… Вступати в полеміку я не став і продовжив виконувати свої професійні обов'язки, знімаючи наслідки удару.

Але потім я приїхав до "Охматдиту". Так, тут ситуація була значно спокійнішою в сенсі допуску преси. На центральному вході журналістам одразу пояснювали, що вхід для ЗМІ з іншого боку, з іншої вулиці. Але тривало це недовго. Впродовж години натовп навколо дитячої лікарні неймовірно збільшився, і ситуацію у свої руки вирішив взяти один із правоохоронців.

"Комунікація" полягала в тому, щоб лаяти всіх підряд (хоча й цензурно). Прочухана від нього отримали навіть співробітники ДСНС, які гуртом хотіли зайти на території лікарні саме через центральний вхід.

А для журналістів у цього поліцейського була "домашня заготовка": образливі фрази про те, що робота ЗМІ – це "хайп на дитячій крові".

Одному з фотографів правоохоронець, якому, насправді, ніхто не надавав дозволів "карати" чи "милувати", чомусь пропонував дочекатися якогось "централізованого входу для медіа". Хоча достатньо було просто сказати людині, що вхід для преси – з іншої вулиці, й не створювати нікому проблем…

Раніше у мене вже бували скандали із правоохоронцями на місці прильотів. Але, переважно, це відбувалось в районах, далеких від центру. І переляк місцевих поліцейських, яким в таких стресових умовах не надто часто доводиться напряму спілкуватись з представниками ЗМІ, ще можна зрозуміти. Ба більше, перевіривши документи, зазвичай, вони починали звертатись до мене вже по-товариськи. І навіть цікавились важливою для них інформацією.

Але вчорашній кейс на Лук’янівці та біля "Охматдита" здивував. Насамперед тим, що ніхто й не намагався попросити документи чи запропонувати пройти якусь перевірку.

І військовий, і поліцейський просто отримали свою "золоту годину": коли могли на повну насолоджуватись владою. Не йшлося навіть про найменшу спробу пояснити й допомогти.

Складалося враження, що їм просто подобалось ображати людей, не наділених такими, як у них, повноваженнями (хоча й для них це сталося неочікувано і, звісно, тимчасово). А вони себе на той момент почували чи не центральними фігурами на місці події…

Насправді функції правоохоронців (військових, поліцейських чи рятувальників), які безпосередньо не задіяні в порятунку людей чи розборі завалів, певно, мають полягати не в самоствердженні за рахунок інших (бо це – яскравий приклад "синдрому вахтера"), а в тому, щоб не провокувати паніку й хаос серед тих, хто приїхав дізнатись долю своїх рідних, які могли постраждати і не виходять на зв’язок.

Серед тих, хто щиро хотів допомогти, і, кинувши свої справи, помчав на місце трагедії, банально, щоб фізично долучитись (додаткові руки в таких ситуаціях ще ніколи не були зайвими). Врешті, серед тих, хто, як і поліцейські, приїхав виконувати свою роботу – фіксувати російські злочини й транслювати інформацію про це на увесь світ.

Певно, МВС та Міноборони варто провести зі своїми співробітниками якісь тренінги з комунікацій та роботі з пресою, та донести це до усіх, хто досі не навчився правильно реагувати на подібні трагедії та стрес.

Дмитро Ключко, спеціальний кореспондент УНІАН