Я - українська лікарка, яка понад 10 років приймає пологи у ВІЛ-інфікованих жінок. 1 грудня у нашій країні удвадцяте відзначають День боротьби зі СНІДом. Певно, як і у минулі роки – з помпою. Ми завжди заглядаємо на те, що роблять у інших країнах. Можливо, цим викликана така гучна кампанія з відзначення дня боротьби зі СНІДом - от і пані Підкопаєва готує концертну програму. Це - абсолютний популізм. Ми копіюємо Захід, але знову не у тому що потрібно. Так, за кордоном є захист та солідні соціальні програми для хворих на СНІД. Але ж і системи соціального захисту для тих же діабетиків там вже десятки років функціонують (як і соціальні програми для хворих на гемофілію, ДЦП, ниркову недостатність та інші невиліковні хвороби). Вітчизняних медиків це вражає. Чому стільки уваги до саме цієї хвороби. Наприклад, хворих на цукровий діабет значно більше в Україні. Відомо, що його спричинюють неблагополучні екологічні чинники, стреси, надважка праця протягом життя. Чому б державі не підтримати людей, які віддали своє здоров`я на її благо? Ці люди не були алкоголіками, не нюхали клей, не кайфували від ширки. Про них - мовчать.
Моя позиція, до речі, як і багатьох моїх колег, іде урозріз із загальноприйнятим ставленням до проблеми хворих на СНІД.
Щодня я опікуюся проблемами ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД вагітних та породіль. Здебільшого, це жінки асоціальні, наркоманки. Десять років цілком достатньо, аби пізнати, чим "дихають" мої ВІЛ-інфіковані пацієнтки. Зазвичай, вони інфікуються через свій антисуспільний спосіб життя, який вибирають самі. Вони добровільно і методично знищують своє життя та життя майбутньої дитини. Вагітна, що сидить на голці, робить наркоманом і своє дитя, ще в утробі. Чи знаєте ви, що у мами, яка у період вагітності вживала наркотики, народжується немовля, що вже "присаджене" на наркотик, у неї є така ж потреба у дозі, і якщо вона її не отримує, у неї починається ломка. Потрібно чимало зусиль лікарів-педіатрів, щоб "зсадити" щойно народженого з голки. Жінка має за це відповідати. Я не знаю, як. Коли ВІЛ-інфікований стає на облік, він підписує документ про кримінальну відповідальність, якщо від нього хтось заразиться. Однак ВІЛ-інфікована майбутня мама, яка вже заразила дитину, не підпадає під цей закон. Вона повинна відповідати.
Як медик, я розумію – СНІД, набутий з народження, дає дитині мало шансів на життя. Є так звана "холодна стадія" хвороби, коли ВІЛ-інфекція не виявляє себе. Але пройде 10-12 років і вірус може активізуватися - приходить час СНІДу. Бо лікування, такого як за кордоном, у нас немає - це надто дорого. І майже ніхто не проходить повноцінний курс.
Кілька місяців тому по всіх телеканалах співали дифірамби одній українській сім’ї, яка всиновила ВІЛ-інфікованого хлопчика. Отримав він вірус від матері, що заробляє собі на хліб найдавнішою професією. Але при цьому благополучно народила (поки ще) трьох ВІЛ-інфікованих дітей. Народила і залишила нам з вами - щоб ми виростили їх за свої податки. Сама продовжує спокійно "працювати", далі розносячи смертельний вірус. І жодним чином не відповідає за це. Чому в Україні не працюють закони? Вона ж дала підписку, що не має права заражати людей, але трьох напевно вже заразила - своїх дітей. Зробила їх інвалідами.
Я часто думаю, що буде з цим хлопчиком, з цією родиною, коли можливо інфекція почне реалізовувати себе. Коли з одного телеканалу я почула заклик: "Візьміть ВІЛ-інфіковану дитину у сім’ю і буде вам щастя", я жахнулася. Бо чітко усвідомлюю, який відчай може очікувати на ці сім’ї, коли вони не зможуть зарадити смертельно хворому. А потім інший бік - ще страшніший. Хто може спрогнозувати поведінку та психологічний стан дитини, яка у відчаї і не хоче помирати? А, власне, для інфікування досить звичайного укусу хворого на СНІД... Я не знаю, яке може бути від цього щастя.
Ми йдемо неправильним шляхом. Могло б таке статися у будь-якій іншій цивілізованій країні, щоб жінка народила трьох ВІЛ-інфікованих дітей, а у неї ніхто навіть і не запитав - навіщо ти це робиш? Вважаю, що у нашій країні слід розробити стратегію, механізм відповідальності таких жінок. Така жінка має хоч мінімально компенсувати соціальні витрати на неї. Можливо змусити працювати там, у непрестижних галузях, там де сьогодні не вистачає робочих рук. Чому суспільство має тягнути на собі таких людей та їхніх дітей? Вони знищують своє здоров`я, себе, а ми маємо ставитися до них із глибоким співчуттям. Ці люди чудово усвідомлюють свої вчинки. За багато років спілкування з ними, добре пізнала спосіб мислення цих людей. Вони вважають, що все суспільство їм зобов`язане. Це - їхня позиція. Але ж чому власне? Що кожен з нас їм щось винен?
Чи знаєте ви скільки коштує одна доза "ширки"? 50 гривень. Таких доз потрібно - 2-3 на добу. Помножте на місяць. Наркомани не працюють. Де вони беруть гроші?
Кожен раз, коли з нашого закладу виписують маму зі СНІДом, усі медики з сумом проводжають її та немовля. Бо ми розуміємо, що може чекати вдома цю дитину - чи не забудуть її нагодувати, шукаючи чергову дозу, чи не забудуть про її існування на довгі години, перебуваючи під кайфом. Нам відомі випадки, коли привозили забутих батьками-наркоманами немовлят, які вже помирали від голоду. Бо, коли у наркоманки ломка потребує дози, у неї вже нема материнських почуттів, та й людських також. Соціальні служби не працюють у цьому плані. Немає співпраці між Центрами СНІДу, пологовим будинками та наглядовими організаціями, які б простежували, що відбувається з тими немовлятами вдома.
Зустрічаються у моїй практиці випадки, коли ні батьки, ні навіть чоловік не знають про те, що їхня донька та дружина хвора на СНІД. Коли така вагітна до нас потрапляє, вона зразу ж нас попереджає - чоловік не знає про мою хворобу. І ми не маємо права розголошувати - це лікарська таємниця. А щасливий батько й не підозрює, що його новонароджена дитина носить у собі смертельний вірус, а дружина його може заразити (якщо ще цього не сталося) на СНІД. Центри СНІДу захищають ВІЛ-інфікованих жінок, а хто захистить їхніх чоловіків? Це має бути відрегульовано. Переконана, не можна жаліти таких сліпо, няньчитися з ними.
І ще один аспект - від Світового банку Україна отримувала десятки мільйонів доларів. Де вони осіли - невідомо. Наприклад, у нашому закладі медичне обладнання просто ніяке, часто ламається, застаріло, наприклад, крісла, на яких народжують жінки, просто іржаві. Тому усі ці концертні програми і виступи артистів, ми, лікарі, для яких боротьба зі СНІДом є щоденною рутинною справою, сприймаємо як глузування та дешеву бутафорію.
Є., лікар, Україна
