Колись філософ Сергій Дацюк сказав мені, що не вважає Сковороду за філософа.
«Як так?» — запротестував я.
«Ну скажи — яку книжку написав Сковорода?»
Я промовчав: справді, жодного рядка за своє життя той не надрукував, жодної монографії або цілісного трактату не написав. Але тоді Платон — теж не філософ.
І ось нарешті ця сама книга, яку написав Сковорода, з’явилась — академічна збірка творів! І дуже товста — аж 1400 сторінок! (Сковорода Григорій. Повна академічна збірка творів / За редакцією проф. Леоніда Ушкалова. — Харків: Майдан, 2010. — 1400 с.)
Навколо неї — майже детективна історія: як кажуть, друк загальмувався через те, що в тій типографії, де її робили, друкували також якісь «специфічні» бюлетені — ну, звісно, для того, аби найдостойніший став мером міста Сковороди.
Але наклад тої книги такий, яких навіть сьогодні майже не буває: усього 300 (!) примірників. Навіть не 500.
Й оскільки це видання стало переможцем конкурсу Львівського форуму видавців «Найкраща книга форуму-2010», є надія, що її надрукують якимсь пристойним накладом — аби вона була в кожній бібліотеці України та в кожній інтелігентській родині. (І не обов’язково в одному томі: книга з 1400 сторінок чудово може розділитися і на два, і на три томи.)
Можна також (і, ніби, такий проект існує) видати «повного» Сковороду в трохи адаптованому варіанті — без докладного наукового апарату, передмов, детальних посилань та ін.
До речі, в такий спосіб можна було б порахувати — скільки в Україні інтелігентів.
Непогано було б також, аби книгу видали і в Росії — з перекладом на російську мову наукових пояснень та латинських текстів самого Сковороди, але без спрощення оригінального тексту. Майже так уже було на початку 1970-х: у Києві на 250-ліття Сковороди силами Інституту філософії та видавництва «Наукова думка» було видано оті легендарні два томи, а потім у Москві їх адаптували для широкого радянського російськомовного читача.
У 1990-х в Україні ще видали Сковороду у двох томах у перекладі на сучасну українську літературну мову, і це теж добре, але Сковороду цікаво читати саме в оригіналі, з «ятями», — це така специфічна книжна мова (lingua mixta), на яку вплинули і народна українська мова, і книжна старослов’янська, і «словено-российский язык» Ломоносова, і польська, і грецька, і латина.
Отже, це однотомне чудо з’явилося працею однієї людини — Леоніда Володимировича Ушкалова, професора Харківського університету, одного з найцікавіших дослідників української барокової літератури (слід також згадати його колег, котрі брали участь у виданні, серед яких — дружина, син Олександр — сучасний письменник та літературознавець, московський сковородознавець Олег Марченко та навіть Оксана Забужко).
Академічні видання класичних текстів логічно робити раз на кілька десятків років — за цей час, по-перше, знаходяться якісь не відомі раніше тексти (якщо пощастить), по-друге, зникають цензурні обмеження (не лише радянські, а й всілякі моралістичні чи викликані політкоректністю) і, по-третє, переосмислюється сам контекст творчості автора, розкриваються нові обрії, знаходяться нові гіпертексти, алюзії, ремінісценції, впливи.
У появі нового видання є ще один смисл — відтворення автентичного тексту Сковороди, а це теж велика проблема. Наприклад, порівняно з виданням 1973 року, у новому — декілька десятків тисяч виправлень. Але тепер усе відтворено за рукописами (якщо вони є) та авторитетними виданнями, частину текстів та словоформ довелося реконструювати.
Є добротна передмова Леоніда Ушкалова, де коротко описується унікальність Сковороди: християнська неоплатонічна філософія, належність до олександрійської традиції біблійних тлумачень (у його відомих текстах виявлено майже 7 тисяч біблійних цитат!), учення про «сродність», «неравное равенство». Сковорода — це не поступове згасання українського літературного бароко, а міцний культурний вибух, що породив нові напрямки для української філософії та літератури. Наприклад, він вважається першим «філософом серця» — саме слово «серце» вживається в його відомих текстах аж 1146 разів.
У виданні є також один новий текст — лист Сковороди до Григорія Ковалинського від 2 травня 1785 року, який вперше було надруковано 1984 року в журналі «Известия Академии наук СССР». (Пам’ятаю, у якійсь із книжок Лотмана випадково натрапив на відгук на цю публікацію невідомого листа Сковороди — він, видатний знавець культури саме XVIII століття, був у захваті.)
До того ж щодо цього видання в Інтернеті існує так звана конкордація: на сайті Університету Альбертивикладено тексти та рукописи Сковороди, працює машина контекстуального пошуку, є розпис усіх слів, ужитих у кожному з текстів. (Ганьба українській гуманітарній науці та українським жлобам-олігархам, що все це — на сайті далекого Едмонтонського університету в Канаді, а не Харківського чи Київського!)
Окрім усього іншого, Сковорода — цілковито український типаж — антисистемний, анархічний, самодостатній — справжній козак! Але при цьому найвищим щастям для нього, як і для кожного містика, є преображення, вихід за межі матеріального буття, трансценденція, екстаз, обожнення. Узагалі Микола Шлемкевич навіть веде мову про «сковородинівську людину» — як про певний людський український інтровертний типаж, схильний до споглядання, рефлексії та самозаглиблення.
Гадаю, у найближчий час актуальними та перспективними мають стати такі напрямки дослідження філософа:
1) Сковорода та християнський неоплатонізм, гностична містика, учення Мейстера Екхарта, Якоба Беме, російська масонська філософія;
2) Сковорода та філософія «космізму», учення про ноосферу (Володимир Вернадський, Тейяр де Шарден);
3) Сковорода та соціологія й метафізика «всеєдності» (Володимир Соловйов, Семен Франк);
4) Сковорода та православна духовна культура (патристика, православні церковні діячі XVIII століття);
5) Сковорода та специфічна природа української соціальності.
Зі Сковороди в Україні (а також у Росії) починається оригінальна філософія, оригінальна рефлексія — щодо екзистенціальних проблем людини та всесвіту. І як здається, Сковорода ще станеться Україні в пригоді у XXI столітті — принаймні нова структура соціальності відкриває можливість для побудови суспільства на основі справедливості, солідарності та «сродності».
Ну а вихід друком найкращого та найточнішого за всю історію корпусу текстів Григорія Сковороди — це значне досягнення української гуманітарної науки. Навіть важко повірити, що в наші часи трапляється й таке…
Андрій Окара, Москва
