Нобелівський комітет Норвегії оголосив про те, що Китай і ще 18 країн, серед яких і Україна, відмовилися відвідати церемонію вручення Нобелівської премії миру на знак протесту проти нагородження премією китайського дисидента Лю Сяобо.
То в яку компанію потрапила Україна? Що це за клуб світових грандів демократії і лібералізму? Це Росія – остання імперія світу, потім Казахстан з довічним президентом, Колумбія, Туніс, Саудівська Аравія, Пакистан, Сербія, Ірак, Іран, В`єтнам, Афганістан, Венесуела, Філіппіни, Єгипет, Судан, Куба і Марокко.
Мені як громадянинові України соромно. Кому дякувати за таку ганьбу? Нашому міністерству закордонних справ, на чолі з Костянтином Грищенком, цьому професорові реальної політики?
Схоже, нашим дипломатам не соромно, як і представникам Адміністрації, які назвали причину державної неповаги до найпрестижнішої світової нагороди, - «український посол у Норвегії викликаний на планову нараду».
Краще б «Надзвичайний і Повноважний» ліг у лікарню на «планову операцію». Або зламав ногу. Адже не підеш на церемонію у фраку і ногою в гіпсі. Як казав Антон Павлович Чехов, наш український земляк: «Я не знаю, що таке порядність, я знаю, що таке порядна людина».
Питається, навіщо мізки промивати своїм громадянам? Краще б чиновники чесно сказали, що для них державна доцільність (як вони її розуміють) вища за імідж, авторитет країни, її державний суверенітет. Якась незмивна плівка інтелектуальної і етичної занедбаності! Пригадав, що в нацистській Німеччині були «економічно доцільні євреї», яких не відправляли в газову камеру, а примушували працювати на благо рейху.
Схоже, проблема «бути чи не бути на врученні Нобелівської премії миру Україні» не у сфері міждержавних відносинах, а психології окремих осіб влади. Точніше в комплексі неповноцінності наших українських державних мужів.
Тобто, існує державна неповноцінність для зовнішнього користування, зовнішньої політики, а для внутрішнього інтересу надповноцінність, - пиха і самовдоволення, зарозумілість і підступність щодо своїх громадян. Це не мої ідеї, а австрійського психолога неофрейдиста Альфреда Адлера. Адже в Конституції України написано в статті номер один - «Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою».
А доцільність, якщо не за Маккіавеллі, спонукає до зовсім інших вчинків і рішень. Якщо робити вибір і оголошувати пріоритети в зовнішній політиці, то дружити треба з Норвегією, а не з Китаєм.
Норвегія – найщасливіша і успішна країна світу. У Норвегії ВВП на душу населення – 40000 доларів, у Китаї – 5600, у Норвегії дитяча смертність 3,7 на 1000 новонароджених, в Китаї, відповідно, 24,1. Подивіться, скільки на душу населення споживає Норвегія і Китай газу, нафти, м`яса, електроенергії, риби. Які зарплати у людей, яка охорона здоров`я, система соціального, пенсійного забезпечення у цих країн.
Зовнішній борг Норвегії – нуль відсотків! Єдиний в світі прецедент! У Китаї зовнішній борг становить астрономічну цифру в 233 млрд. доларів. (Див.: Географічний довідник ЦРУ, 2005 рік).
Поза сумнівом, китайська сторона організувала цю ганебну акцію, в якій бере участь і офіційний Київ. «Узяли під козирьок», сказали: «Єсть! Так точно!» І ніякого державного суверенітету, ніякої незалежності від Китаю. Ще раз – ГАНЬБА!
Колись СРСР, КПРС цькували радянських лауреатів премії миру – Андрія Сахарова, письменників Олександра Солженіцина, Йосипа Бродського, Бориса Пастернака. Чим же ми відрізняємося від тієї країни, яку так поспішаємо забути? Від комуністів, які тоді садили до психлікарні «політичних», незгодних з «генеральною лінією».
Нобелівська премія миру – це премія не борцеві за «мир в усьому світі», а премія видатним людям, які борються з незаконним насильством держави проти звичайного обивателя, громадянина своєї країни. Загалом «заплуталися в зв`язках» «знатні люди» нашої Української держави.
***
Члени Нобелівського комітету удостоїли Лю Сяобо вищої гуманітарної премії за «його тривалу і ненасильницьку боротьбу за фундаментальні права людини в Китаї».
Письменникові, літературному критику і правозахиснику Лю Сяобо 54 роки. У 1982 році він закінчив факультет китайської літератури університету Цзілінь, а потім аспірантуру на кафедрі китайської літератури в Пекінському педагогічному університеті і став викладачем на цій же кафедрі. У 1988-му захистив докторську дисертацію.
Друкувався як літературний критик у різних журналах, читав лекції в Університеті Осло, Гавайському і Колумбійському університетах. У квітні 1989 року Лю Сяобо повернувся до Пекіна і взяв участь у русі на підтримку студентських протестів.
У червні разом з тисячами інших демонстрантів, яких надихнули демократичні перетворення в СРСР, він виходить на площу Тяньаньмень в Пекіні, а після придушення протестів танками і розстрілу демонстрації проводить у в`язниці близько 20 місяців.
У 1996 році Лю Сяобо потрапляє на три роки у виправно-трудовий табір. У 2004-му за боротьбу на захист свободи преси його нагороджують щорічною премією міжнародної організації «Репортери без кордонів». За підготовку наприкінці 2008 року «Хартії 2008» - відкритого звернення правозахисників до керівництва Китаю з вимогою дотримуватися прав людини і демократії - він проводить вісім місяців під домашнім арештом.
Пізніше хартію підписали більше трьохсот громадських діячів і борців за права людини в Китаї. 23 червня 2009 року Лю Сяобо затримують за звинуваченням у підбуренні до повалення соціалістичного ладу в Китаї. 25 грудня 2009 року китайський суд засудив його за цим звинуваченням до 11 років в`язниці.
Віктор Тимошенко
