Росія продовжує здійснювати атаки на критичну інфраструктуру України. Ситуацію зі щоденними обстрілами ускладнює й те, що зима 2026 року, у порівнянні з кількома останніми роками, є вкрай холодною. Місцями температура повітря опускається до -20°C. А ворог підступно використовує погодний фактор, завдаючи ударів по теплових електростанціях та навіть районних котельнях.
Як наслідок, в містах гинуть цивільні (зокрема медичні працівники та рятівники), а мільйони українців при низькій температурі повітря залишаються без електропостачання та опалення (а часто й води).
Такі дії Російської Федерації самі собою вже є грубим порушенням норм міжнародного права. А саме: Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, яким заборонено атаки на цивільні об’єкти та цивільне населення. Але цікаве питання спрямованості умислу таких дій ворога та їх правильної кримінально-правової кваліфікації. Зокрема, мова про розмежування геноциду та злочину проти людяності.
Про геноцидне спрямування російсько-української війни вперше почали говорити після того, як всьому світу відкрились докази масових звірств російської армії в Бучі, Ірпені, Бородянці та інших звільнених від окупанта містах. На цьому наголошували високі посадові особи різних держав, серед яких прем’єр-міністри Канади, Великої Британії, Ірландії, члени Сенату Чехії, Сейму Польщі та представники парламентів країн Балтії, й багато інших.
Ще 14 квітня 2022 року Верховна Рада України схвалила Заяву, якою визнала дії збройних сил Росії та її політичного і військового керівництва під час повномасштабного вторгнення в Україну геноцидом. Однак варто розуміти, що політичне визнання не дорівнює судовому, адже судовий процес вимагає дотримання стандартів доказування.
У кримінальному законодавстві України існує окрема норма, якою передбачена відповідальність за вчинення геноциду. Це стаття 442 Кримінального кодексу, якою геноцидом визнається протиправне діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Таке визначення геноциду міститься і в статті 2 Конвенції ООН "Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього" та в Римському Статуті, який став обов’язковим для України з 1 січня 2025 року.
Отже, для того, щоб дії Російської Федерації кваліфікувати як геноцид, потрібно в судовому процесі довести три ключові аспекти.
По-перше, злочин має бути спрямований проти певної групи людей за ознакою їх належності до певної нації, етносу, раси чи релігії.
По-друге, мають бути вчинені певні протиправні дії проти такої групи (вбивства, заподіяння серйозної шкоди, створення нестерпних життєвих умов з метою знищення, запобігання дітонародженню, насильницьке переміщення дітей).
І, по-третє, слід довести наявність спеціального умислу (dolus specialis) на повне або часткове знищення певної групи людей.
Якщо з першими двома елементами особливих складнощів, на жаль, не виникає, адже за чотири роки повномасштабної війни росіяни вчинили тисячі протиправних діянь проти української нації як групи людей, то доведення спеціального наміру (dolus specialis), який би об’єднав ці діяння єдиним умислом в аспекті відповідальності за геноцид, є дуже складним.
З огляду на наявний міжнародний досвід, можна констатувати, що умисел на вчинення геноциду, серед іншого, встановлюється внаслідок вивчення документів, заяв, промов військового і політичного керівництва, а також риторики засобів масової інформації (пропаганди), які демонструють приховані (справжні) наміри. До прикладу, через дослідження мови ненависті встановлювався геноцидний намір в Окружному суді Єрусалиму у справі Ейхмана (злочини проти євреїв), в Міжнародному кримінальному трибуналі для Руанди (злочини проти тутсі), а також у Міжнародному кримінальному трибуналі щодо колишньої Югославії (злочини проти мусульман). У кожному з цих випадків заперечувалось право на існування окремих національних груп.
Без сумніву, якщо проаналізувати всі російські пропагандистські матеріали за увесь час війни та напередодні повномасштабного вторгнення, то легко виявити постійне повторення тези про те, що української нації ніколи не існувало, а українська держава - це штучне утворення. Чого тільки вартує вивчення соціальних мереж колишнього президента РФ Дмітрія Мєдвєдєва (градус ненависті до української нації там просто захмарний).
Красномовним також є захоплення російського диктатора Владіміра Путіна філософами шовіністичного імперського спрямування, серед яких особливе місце посідає Іван Ільїн. Останній у своїх працях наголошував, що не існує окремих націй на теренах колишньої російської імперії, зокрема таких як "українець", "казах", "білорус" тощо, а існує лише "рускій українець", "рускій казах", "рускій білорус" і так далі. Очевидно, саме цим надихався Путін, коли говорив про українців і росіян як "єдиний народ".
Але хоча таких матеріалів доволі багато, це все, на жаль - непрямі докази існування геноцидного наміру.
За таких умов, можливо, дії РФ краще розглянути з точки зору вчинення злочину проти людяності. Відповідальність за цей злочин з’явилась в Кримінальному кодексі України нещодавно (внаслідок ратифікації Україною Римського Статуту та доповнення кодексу статтею 442-1).
На відміну від геноциду, цей злочин не передбачає обов’язкової наявності спеціальної мети (dolus specialis) повного або часткового знищення певної групи людей, а передбачає порушення прав цивільного населення в умовах широкомасштабного або систематичного нападу.
Іншими словами, українським та міжнародним судам буде простіше притягувати до відповідальності осіб, винних у заподіянні шкоди цивільному населенню України, у тому числі внаслідок атак на критичну інфраструктуру у період холодів та морозів.
При цьому, це все одно не заперечує необхідності притягнути до відповідальності військове і політичне керівництво Російської Федерації та всіх їх спільників за вчинення геноциду. Як відомо, Головний прокурор Міжнародного кримінального суду Карім Хан розслідує можливе вчинення на території України воєнних злочинів та геноциду за заявою України та 39 інших країн.
Крім того, Україною та Радою Європи укладено Угоду про створення Спеціального трибуналу щодо злочину російської агресії проти України, який також зможе розслідувати цей злочин у співпраці з Міжнародним кримінальним судом та дійти висновків про вчинення саме цього злочину.
Отже, зараз Україні нічого не заважає просувати на міжнародному рівні ідею вчинення Росією злочинів проти людяності. Але так само нічого не заважає просувати й ідею вчинення Росією геноциду. Одне не заперечує іншого. Головне, щоб зусилля призвели до успіху і винних вдалось притягнути до кримінальної відповідальності.
