Кошмар ядерного стримування стає особливо очевидним під час природних, а не рукотворних катаклізмів. Попри всі ранні попередження, збільшення транспортного потоку, підготовки уряду і витрати купи грошей, тисячі людей все одно страждають від великих штормів і пожеж.
Міжконтинентальна балістична ракета з ядерною боєголовкою і швидкістю землетрусу застає ціле населення країни зненацька. Спустошення після масштабних бомбардувань під час Другої світової війни, кульмінацією яких став ядерний удар по Хіросімі і Нагасакі, посилили «печерне» мислення, народжене в траншеях Першої світової. Цьому також посприяло зростання військової сили в повітрі впродовж післявоєнних років двадцятого століття.
Про це пише National Interest. На початку ядерної ери здавалося, що будівництво бункерів у воєнні часи потрібно значно розширити. Оскільки бомби ставали потужнішими, плани з будівництва укриття від них процвітали. Громадський захист від ядерної атаки ускладнювали два фактори: загроза і цифри. Ефект від застосування ядерної зброї настільки великий, що для захисту потрібні надзвичайні заходи. А підрахунок ціни захисту величезного населення дуже швидко вивів астрономічну суму. І йшлося не лише про витрати на масове будівництво, а й про масштабне соціальне переформатування під потреби тривалого громадського життя в бункерах.
Читайте такожNational Interest: США потрібно готуватися до перемоги у ядерній війні з Росією
В 1956 році президент Дуайт Ейзенхауер поставив питання: «Якщо припустити, що ядерна війна почнеться, що я повинен зробити?». І відповіді вдавалося знайти. Одну з них дав аналітичний центр RAND. Один з колег Германа Кана, який прославився роздумами на тему ядерної війни, припустив: якщо міста не можуть втекти від наслідків ядерного удару горизонтально, тоді варто спробувати втекти вертикально – під землю.
Роберт Панеро проводив нагляд над дослідженням від 1957-1958 років про побудову масштабних бункерів під кожним містом в США. Це дослідження профінансував «Фонд Форда». Сховища для сотень тисяч людей потрібно було закопати на 300 метрів під землю під населеними пунктами. Цього достатньо, щоб врятуватися від вибуху навіть мегатонної водневої бомби. Входи таких бункерів були широкими, мов двері торговельних центрів, і повсюдними, як входи в метро, щоб люди могли спуститися туди з різних точок за лічені хвилини.
Безпечно живучи у цих підземних містах, американці повинні були дотримуватися військової дисципліни, спати у великих спільних кімнатах, їсти у спільних столових під наглядом спеціальних службовців, а також ходити митися групами. Американці як тоді, так і сьогодні здаються маловірогідними кандидатами для такої жорсткої соціальної структури.
Запропонований проект був колосальним. На його втілення потрібно було витратити половину ВВП США у 1957 році. Але метою було врятувати 86% американців від наслідків глобальної термоядерної війни. Пропозиція Кана і Панеро була детальна і всеосяжна. Але вона майже поклала край програмі громадянського захисту.
«Ми все більше переконувалися, що спотворення суспільства буде неприйнятним. Не було навіть питання про втрату цілого суспільства через ядерну війну. Але навіть попри це, можна було врятувати життя в сховищах від забруднення. Сам досвід був дуже тривожним для мене й інших учасників. Чи був це єдиний спосіб вирішити проблему? Запропоноване рішення здавалося на управління країною у військовому стані», - писав член Gaither Committee Спурджен Кіні.
Читайте такожThe Guardian: Ядерна війна Росії проти США відбудеться в Європі
В 1959 році з’явився більш обнадійливий сценарій для американського способу життя. Його сформулювали студенти Архітектурного коледжу Корнелла. На заняттях професора Фредеріка Едмондсона вони розробили план створення постапокаліптичного міста-компанії. Дев’ять тисяч жителів гіпотетичного міста в штаті Нью-Йорк могли спуститися в комунальне бомбосховище через сходи в початкових школах і будівлях в центрі, пережити 20-мегатонний ядерний удар за 10 миль від міста, а потім підтримувати роботу заводів і шкіл, поки ядерне забруднення не розвіється. Притулки і сполучні тунелі впродовж всього часу до початку війни повинні були служити суспільству в якості торговельних площ і місць для проведення зустрічей. Але, як і у випадку більшості навчальних проектів, цей план, попри вражаючий список прихильників в уряді і бізнес-колах, був відкинутий.
Описуючи реальний масштаб проблеми, фахівці RAND, вірогідно, налякали суспільство і змусили відкинути навіть робочі рішення. Відповідь президента Ейзенхауера на висновки Gaither Committe була по-військовому похмурою: «Не можна допустити війну такого типу. У нас не вистачить бульдозерів, щоб розчистити вулиці від трупів».
Історія громадянської оборони в Америці одна з найбільш недооцінених й ігнорованих з часів Карибської кризи.
«Ніхто просто не хоче думати про це. Якщо бомбосховища скоротять втрати, наприклад, зі 100 мільйонів до 50 мільйонів людей, це все одно означає, що десятки мільйонів людей загинуть», - сказав автор блогу Atomic Skies на ім'я Марк. Вся американська програма захисту цивільних від ядерної війни не лишила по собі нічого, окрім іржавих табличок з написом «ядерне бомбосховище» на будинках.
Однак, є й інші приклади. Швейцарія, приміром, почала масштабну і непросту програму спорудження сполучених сховищ. До 1980-х років понад 80% швейцарців мали змогу швидко отримати захист. Як зауважив Герман Кан, ядерне стримування працює лише тоді, коли опонент вірить, «що ви готові ризикнути Лос-Анджелесом, щоб дістатися до Москви чи Пекіна». Серйозних громадянський захист робить таку загрозу переконливою. А порожня чемність в обороні ставить в небезпечне становище всіх.
