Нещодавно в Кембриджі з ініціативи Українського товариства пройшов круглий стіл на тему "Свобода ЗМІ в Україні: правда чи вигадка". Головними спікерами заходу стали українські журналісти, що приїхали на запрошення товариства.
Мої нечасті вилазки за західну кордон батьківщини корисні перш за все тому, що вони немовби кристалізують для мене поняття норми. Норми в облаштуванні побуту, в облаштуванні державного управління, в облаштуванні народного і ненародного господарства.
Ми приїхали до Кембриджа на круглий стіл, присвячений свободі слова в Україні, і я побачила навіть не норму, а то, що можна вважати оптимальними умовами для науки і вищої освіти, ідеальні умови для визрівання, виховання і реалізації наукової думки. Кембриджський Університет посідає перше місце в рейтингу європейських вузів і третє - в світовому рейтингу. Ми приїхали сюди на запрошення українського товариства, куди входять українські аспіранти і один-двое українських студентів бакалавріату. Кембридж - це і студентські гуртожитки, розташовані в середньовічних замках і вікторіанських палацах. Щоправда, кімнати студентів, це не вітальні в шовках, а звичайний євростандарт елітного гуртожитку, кімната і санвузол плюс іноді другий рівень – місце для заняття.
Елітність Кембриджа – це не означає беззаконня грошей. Безперечно, за інших рівних умов в анкетах більше шансів вступити до Кембриджа має нащадок багатовікових меценатів університету, ніж пролетар. Але ніхто з упевненістю такого ніколи не обіцяє. А ось якщо нащадок аристократа буде хоч на пів пункта гірший за пролетаря, то ніякі родові герби не допоможуть. Місце віддадуть розумнішому пролетареві. До речі, хоча Кембридж - елітне місто і університет, більшість місцевої професури мають давню неприязнь до аристократів. На міських виборах традиційно перемагає ліва партія ліберал-демократів, яку активно підтримує місцева професура. На факультетах є кілька послідовників марксизму і соціалісти.
Але відомий і інший випадок. Торік тут відмовили в прийомі аплікантові, хоча в посаг за сановним малюком давали десять мільйонів англійських фунтів. Щоправда, інформація про те, звідки подавали заявку на вступ, відрізняється. Одні кажуть, що купити місце хотів хтось з країни колишньої радянської співдружності, інші говорять, що якийсь нафтобарон з Близького Сходу. Тут не вчаться діти українських міністрів чи олігархів. Вони більше вчаться в Лондонській школі економіки. Там якось демократичніше для таких людей.
Треба сказати, що західна освіта і добра освіта - далеко не завжди рівнозначні поняття. Слід визнати, що навіть університети топ-десятки не завжди безкомпромісні щодо набору студентів і аспірантів, якщо у тих відомі батьки і великі гроші. Але Кембрідж і Оксфорд славляться саме своєю здатністю проігнорувати десять мільйонів фунтів, якщо їх власник не справив на них враження. Єдиний український студент Кембриджа, який пристав до українського товариства, це Андрій Гордійчук, син столичного підприємця, випускник престижної київської школи. Решта українців – докторанти, люди, які пишуть дисертації. Всього українське товариство налічує близько сімдесяти українців, які впродовж останніх п`яти років захистилися в Кембриджі і брали участь в різних програмах.
Українська географія сьогоднішніх аспірантів і докторантів Кембриджа дуже широка: Київ, Чернівці, Львів, село на Полтавщині, Цюрупинськ Херонськой області, Рені Одеської, інші міста і села України. Історія їх прибуття сюди - це не тільки історія величезної праці і талану, це історія неймовірної самовідданості їх сімей. Кажучи про те, скільком пожертвували задля них їх батьки, ці загалом биті життям хлопці ледве стримують сльози. Українці в Кембриджі займаються різними питаннями. Одні пишуть програму, щоб розшифрувати геном людини, інші вивчають рідкі кристали, треті досліджують вплив ідентичності на ухвалення політичних рішень.
Але всі ці люди підтримують дуже тісний зв`язок з Батьківщиною. З українських веб-ресурсів починається і закінчується їх день. Гості з України для них - це і маленька лекція з перших рук про ситуацію вдома і можливість неформального спілкування. Минулого року на їх запрошення сюди приїздив Арсеній Яценюк. Цього року вони запросили журналістів. Окрім вашої покірної слуги, до Кембриджа приїхали і тележурналіст Мирослав Откович і журналіст Тетяна Чорновіл. На круглий стіл зібралося людина тридцять.
Це була розмова про те, як розвивалася українська журналістика останні десять років. Розмова про той час, коли ми не могли згадувати імен опозиційних політиків, і коли замість того, щоб писати, яким чином розбагатів колишній голова НАКу Бакай, ми писали, як він полював в Африці. Розповідь про те, що першою знаковою подією в галузі свободи слова став матеріал про те, як розважався син екс-президента, і як після публікації цього тексту через принизливу ремарку Ющенка в бік автора статті сотні журналістів підписалися під листом протесту до Президента, перемогу якого ще недавно так ревно відстоювали. Ми розповідали про п`ять років майже абсолютної свободи (хоча Тетяна Чорновіл при цьому згадувала, як її журналістські розслідування в деяких виданнях іноді прибирали зі сторінок, мотивуючи технічними причинами) і про те, наскільки очевидним є зараз відкат у минуле в тележурналістиці. Загалом, на круглому столі звучало багато журналістських історій про солідарність і винахідливість журналістів, про те, як намагаються нагинати журналістів зараз, про те, що є канали, які опираються, не даючи нав`язати собі цензуру, яку тепер окремі менеджери телеканалів називають редакційною політикою.
Для себе мені було приємно виявити, що всі присутні мешканці Кембриджа, фізики, лірики і ботаніки, вже не кажу про істориків і політологів, чудово знали, що таке «коаліція тушок» і розбиралися в тонкощах нашої виборчої системи. Вони з цікавістю слухали розповідь Тетяни Чорновіл про реінкарнацію колишнього опозиціонера Антона Яценка, який нині порядкує міністерство економіки за нової влади, відновлюючи тіньові схеми. З цікавістю слухали про те, наскільки однобоко подавав Інтер харківські угоди, і про те, як в ефірі цього телеканалу найвідоміший дитячий лікар країни благав міністра тіньового уряду не їхати по країні організовувати акції протесту. Треба сказати, що ведучі телеканалу дивним чином підібрали опонента прем`єр-міністрові тіньового кабінету. Лікаря, якого за дивним збігом обставин не тільки однаково любить влада в Росії і в Україні, і який однаково сміливо судить і про політику, і про педіатрію.
Якщо ж вибирати цитату, яка більше за все повеселила аудиторію, то, мабуть, варто пригадати розповідь Тетяни Чорновіл про конфуз Януковича у Василькові. Закінчуючи передвиборний мітинг, тодішній ще кандидат у Президенти помітив, що народ так і не розходиться. Незадоволений наполегливим стоянням свого електорату Янукович нібито звернувся до свого оточення із словами: "Не понял, почему эти дебилы так и не расходятся". Колонки не були відключені, і адресоване потрапило у вуха власне електорату.
Сміх крізь сльози і тривога, напевно, таким був лейтмотив нашої розмови в Кембриджі. Але закінчити мені хочеться тим, чим я власне закінчила свій виступ. Можливо, зараз, коли допомоги чекати нізвідки і наміри влади скрутити свободу слова стають дедалі очевидніші, все-таки щось має відбутися. Можливо, в майбутньому включиться щось зовсім несподіване, неймовірне, як у 1991 році, коли Україна стала незалежною. Як у 2004 році, коли кандидат влади здавався єдиним можливим для цієї країни, і перемога опозиції здавалася неймовірною. І, можливо, зараз або трохи пізніше включиться якийсь зовсім несподіваний чинник і відбудеться щось, що зробить свободу слова об`єктивною реальністю. І тоді демократія переможе в нашій країні назавжди. Принаймні, це те, в що мені дуже хочеться вірити.
Маша Міщенко
