Напередодні в Генштабі ЗСУ підбили підсумки російської літньої наступальної кампанії. Там, зокрема, заявили, що вона "завершилася практично нічим", а росіяни перебільшують свої перемоги, намагаючись "видати бажане за дійсне".
Тим часом аналітики з Інституту вивчення війни повідомляють, що Росія готує новий наступ на Донеччині вже восени. Зокрема для цього вони перекидають свої війська з інших напрямків.
Про те, як оцінювати успіхи літньої наступальної кампанії РФ та чого чекати на фронті далі, УНІАН запитав у ветерана російсько-української війни, колишнього командира роти батальйону "Айдар" Євгена Дикого.
В українському Генштабі напередодні заявили, що літній наступ росіян закінчився практично нічим. Чи так це насправді, враховуючи ситуацію на всій лінії фронту?
Окремо по фронтах немає сенсу це аналізувати. Там нічого цікавого немає. Загальна оцінка цієї компанії залежить від того, як її розглядати, з військової точки зору чи політичної. І результат буде дуже різний.
З військової точки зору назвати цю кампанію росіян провальною – це ще бути доволі делікатним. З військової точки зору за таку кампанію генералів слід або розстрілювати, або щонайменше відсилати рядовими солдатами в мʼясні штурми.
За багато місяців бойових дій завойовано крихітні території, які не мають жодного стратегічного значення. Не вирішено жодної стратегічної військової задачі. А при тому кількість втрат перевищує будь-які прийнятні [значення] з точки зору будь-якої армії світу, крім російської та північнокорейської. Фактично, вони не здобули майже нічого ціною величезної крові.
Російська армія від цієї кампанії не лише не здобула жодних переваг. А навпаки дуже сильно деградувала. Адже хоч у росіян і досі зберігається можливість поповнювати втрати суто чисельно, але якість з кожним набором змінюється. Неможливо набором якихось алкоголіків, які за гроші підписують контракти на "СВО", неможливо компенсувати відбуття офіцерів, сержантів, військових спеціалістів, технарів.
У росіян невідновні втрати спеціалістів, так само не відновні втрати військової техніки. Бо темп втрат техніки у цій кампанії значно менший за темпи виробництва. Тобто російська армія підійшла до кінця цієї кампанії значно менш боєздатною, ніж була на початку. А результат – менше 1% площі території країни і жодного захопленого стратегічного населеного пункту.
То які військові задачі ставилися перед російською армією перед початком цієї кампанії?
Ключовими задачами цієї кампанії суто з військової точки зору було взяття під контроль решти Донбасу. В першу чергу, агломерації Словʼянськ-Краматорськ-Дружівка-Костянтинівка. Ця ціль не досягнута від слова зовсім.
Навіть проміжна ціль, Покровськ, він так і не взятий. Так, він перетворений на місто-привід, він не придатний зараз до життя. Але він все одно в наших руках.
На Харківському напрямку стратегічною ціллю був Купʼянськ, залізнична станція. Він не взятий.
На Сумському напрямку спроба вийти до Сум нічим не закінчилася. Взяти крихітну прикордонну територію, яка за площею максимум компенсує таку ж територію, яку ми досі контролюємо в Курській області. От і все. З військової точки зору кампанія не просто провальна, а катастрофічно провальна.
Ви сказали про політичні підсумки цієї наступальної кампанії. Тут у росіян є здобутки?
Тут трошки гірше для нас. Самим фактом того, що весь цей час відбувався наступ РФ. Неважливо, з якими успіхами, неважливо якою ціною. Але це дозволило російській пропаганді весь час підтримувати наратив про те, що вони досі наступають. І теоретично можуть поступово захопити всю Україну.
Цей наратив не підтримується жодними практичними успіхами. Бо якщо взяти калькулятор і порахувати, то їм з такими темпами для захоплення всієї України треба 200 років. А необхідна кількість військ – більша, ніж усе населення Росії.
Але цей наратив працює, бо люди думають картинками. А картинка така: Росія багато місяців у наступі. І саме цей наратив, що РФ у наступі і згодом вона завоює все – його активно використали трампісти для обгрунтування їхніх мирних пропозицій.
Весь трампівський Peace deal є завуальованою угодою про капітуляцію України. І він базується саме на цьому наративі. Що Україна неминуче програє цю війну, РФ весь час у наступі. І лише Трамп здатен врятувати решту України. І вони разом з росіянами подають картину, що відмова від завоювання решти території України – це величезна поступка від Путіна. Що він, так і бути, на прохання Трампа, готовий не завойовувати решту територій.
Але в реальному житті росіяни завоювали те, що вони змогли завоювати. І далі немає підстав вважати, що вони захоплять щось більше. Повоюють ще пів року – захоплять ще таку ж територію з такими ж шаленими втратами. Але вони заявляють, що вони весь час у наступі. Тому в політичному наступі російська наступальна кампанія допомогла Путіну просувати цей наратив.
Повертаючись до ситуації на фронті. Аналітики Інституту вивчення війни повідомляють, що Росія готує новий наступ на Донеччині, перекидаючи туди додаткові сили з інших напрямків. Чи варто нам чекати чогось нового від цього?
Давайте згадаємо, скільки разів ми вже чули щось подібне. Про ці великі наступальні кампанії РФ ми чуємо регулярно від дуже далеких від фронту західних експертів та журналістів. Якби Росія мала потужності для великої кампанії – вона б давно її вже провела б.
Тут важливий той момент, що з самого початку війни не було жодного випадку, коли Росія технічно мала можливість щось зробити, але з політичних міркувань цього не робила. Вони роблять усе по максимуму, все, на що здатні саме зараз. І те, що ми бачимо, якщо винести за дужки ядерку – це все, що вони можуть.
Напередодні в Генштабі повідомили про тактичні успіхи України на Донеччині. Спершу це було звільнення Новоекономічного, потім Удачного. З чим це повʼязано і чи варто чекати чогось більшого від Сил оборони України?
Тут поки що нічого глобального немає. Так само як російська кампанія не принесла жодних стратегічних переваг. Це суто тактичні завоювання. Наші контрдії – це так само тактичний рівень. Ми просто покращуємо свої позиції там, де це можливо. А видається це можливим завдяки тому, про що ми говорили – деградації російської армії внаслідок втрат. На деяких ділянках їхні втрати настільки критичні, що наші оборонці отримують можливість перейти до контрнаступу.
На жаль, у нас поки що немає ресурсів та резервів саме для стратегічного контрнаступу. Але слово "поки що" не є формальністю. Ми зберігаємо сили для можливості для того, щоб за деякий час реалізувати це. Просто всьому свій час.
Вже днями в Білорусі відбудуться спільні з РФ навчання "Запад-2025". Чи варто чекати якихось провокацій на кордоні під час цих навчань та чи треба Україні залучати додаткові війська на півночі?
Абсолютно ні. Навчання "Запад-2025" – це не про нас історія. Це росіяни намагаються шантажувати Європу. Мовляв, якщо будете далі допомогати Україні, то в якийсь момент ми почнемо бойові дії проти вас.
Лукашенко так і не дав згоди, аби його країна вступала у війну проти України. Він петляє від цього з весни 2022 року. А без активної участі білоруської армії самі росіяни звідти багато не зможуть.
А по-друге, є ще суто природні речі. Російські та білоруські генерали розуміють, що прориватися через поліські болота – це безнадійна ідея. Там далеко не пройдеш, загрузнеш одразу.
Тому навчання "Запад-2025", як і всі попередні навчання з цієї серії – зовсім про інше. Вони про Сувалкський коридор, про країни Балтії, про потенційне зʼєднання Білорусі та Калінінградської області. Тобто це шантаж Балтії та Польщі, це промацування НАТО на готовність застосувати 5 статтю, якщо вони туди зайдуть.
Наостанок – вчора Путін у Китаї фактично анонсував російські удари по українській енергетиці. Так публічно вони про це заявляють ледь не вперше з початку повномасштабної війни. З чим це повʼязано?
Це знайома історія. Вони спершу заявляли, що їх не було в Криму. Потім вони роздали медалі за захоплення Криму. Вони спершу заявляли, що їх немає на Донбасі. А потім нагородили учасників та легалізували тамтешнє угрупування.
Вони весь час щось роблять, а потім постфактум визнають ці речі. З енергообʼєктами так само. Вони вже третій рік це роблять і лише зараз Путін це визнав. Тому для цивільних українців нічого не змінилося.
Євген Дикий - український науковець, публіцист, військовослужбовець та громадський діяч. 1995 року брав участь у російсько-чеченській війні як волонтер та керівник гуманітарної місії. У 2014 році виконував обов'язки заступника командира взводу у 24-му батальйоні територіальної оборони "Айдар". Демобілізований влітку 2014 року через бойову травму.
З лютого 2018 року Євген Дикий очолює Національний антарктичний науковий центр, який оперує українською науковою станцією "Академік Вернадський" в Антарктиді.
