У сучасності часто можна почути наратив про те, що в СРСР житло видавали безоплатно всім трудящим людям. І це правда, але лише частково - дізнайтеся, скільки коштували квартири в 70 роки, а також в інші часові проміжки життя в СРСР, хто і як міг стати власником житла.
Чи можна було в СРСР купити квартиру і скільки вона коштувала
У Радянському Союзі існувало два типи квартир - державні та кооперативні. Житло першого типу якраз "видавали", але на певних умовах - не просто так, а от квадратні метри другого типу можна було купити самостійно, якщо на це були кошти.
Державне житло
Для того, щоб отримати квартиру від держави, потрібно було стати в чергу, і пріоритет у цій самій черзі встановлювали залежно від кількості осіб у сім'ї, наявності дітей, посади претендента на житло, сфери та підприємства, на якому він працює. Район обрати було не можна - за кожним заводом чи іншою установою було закріплено певну локацію в тому чи іншому місті, і тільки там можна було отримати квартиру.
Житло давали не одразу - своєї черги можна було чекати 3, 5, 10, а то й 15 років. За цей час люди встигали обзавестися дітьми, але все одно жили з батьками або переїжджали в гуртожитки. Щоб не чекати так довго, радянські громадяни намагалися влаштуватися в організації, які самі будували будинки для своїх співробітників. У такий спосіб можна було стати власником заповітного ордера одразу після закінчення будівництва та здачі будинку в експлуатацію. Нерідко можна почути думку, що СРСР квартири безоплатно не видавав - натомість людина віддавала свої сили, час і роки життя, поки працювала на заводі чи в організації, очікуючи на отримання житла, або ж сама самотужки власноруч будувала багатоквартирний будинок, тож це не можна назвати подарунком від держави.
Цікаво, що квартира все одно не належала людині - вона ставала довічним її орендарем, не мала законного права дарувати чи продавати майно, і єдине, що не було заборонено - обмін. Після смерті таке житло могли успадкувати члени сім'ї, а якщо цього не відбувалося, то квартира поверталася державі. Стати повноправним власником житла люди змогли тільки після 1991 року, коли СРСР перестав існувати, тоді квартиру можна було приватизувати, а потім продати або подарувати комусь іншому.
Кооперативне житло
Другий варіант, який також був доступний для радянських громадян, охочих стати власниками власного житла, - купівля квартири. У 1958 році в СРСР з'явилися ЖБК (житлово-будівельні кооперативи). Людина, вступаючи в таку організацію, сплачувала внесок у розмірі 20-30% від вартості житла, а всю решту суми - у розстрочку. Важливо, що радянський громадянин, який вступив до кооперативу, вже не міг стати в чергу і претендувати на державну квартиру, тому такий спосіб був не дуже популярний.
До того ж, досить дорого коштувала така кооперативна квартира в СРСР - ціна її варіювалася залежно від кількості кімнат, площі, району, міста, регіону, типу самого будинку, і багатьох інших нюансів. Наприклад, у період з 1970-го по 1980-й рік, протягом 10 років, у центральних регіонах СРСР 1 квадратний метр коштував близько 160 рублів, на Півночі та в інших частинах країни з суворим кліматом - до 200 рублів. "Однушку" можна було купити за 5-6 тисяч, "трійку" - за 11 тисяч. Те, скільки коштували квартири 1985 року, не секрет - за деякими даними, з 1980 по 1990-й рік ціни помітно зросли - за "двушку" площею близько 42 квадратних метрів потрібно було віддати від 15 000 до 22 000 рублів.
Примітно й те, якими були умови придбання такого житла - радянський громадянин мав одразу виплатити 20-30% від вартості (наприклад, якщо це трикімнатна квартира за 11 тисяч, то готівкою йому необхідно було віддати 2200-3300 рублів при щомісячній середній зарплаті близько 160-200 рублів), а решта суми - це іпотека на 10-15 років без відсотків або не більше ніж під 2% річних.
