У понеділок – чергова, вже двадцять четверта, річниця Чорнобильської катастрофи. Терпіти не можу цієї дати. І не лише тому, що прикро згадувати, як по-дурному добровольцем поперся в зону (все одно мені не дали тоді написати всієї правди), як потім хворів кілька років. Прикро дивитися на сьогоднішне. Чорнобильську річницю будуть знову перетворювати на дешеве піарівське шоу, на якому політики усіх можливих рангів і забарвлень сюсюкаються з чорнобильцями, наче з нерозумними дітьми, а свою конкретну допомогу зводять до роздачі кількох коробок одноразових шприців, куплених за 200 баксів на європейських складах залежаних товарів.
…Через п’ять років після Чорнобиля я мав нагоду чотири дні погостювати й попрацювати у Хіросимі. Вразило не лише те, скільки там людей приїздить і приходить у траурний день пом’янути жертви американських бомбардувань. Найбільше вразила власне сама Хіросима. Це – сучасне, красиве, багатолюдне місто. Воно живе і буде жити. Наш Чорнобиль помер назавжди. Оце і є головна відмінність між двома трагедіями.
На мій погляд, ми так і не засвоїли головний урок Чорнобиля.
Нам все здається, що причорнобильські землі можна так чи сяк використовувати. Це якийсь дикий феодальний інстинкт. Ми ніяк не можемо зрозуміти, що вперше в історії люди самі так сплюндрували свою землю, що вона стала справді непридатною, остаточно непридатною, для людського життя. Ми все шукаємо якісь античорнобильські панацеї, тоді, як їх немає, не може бути, так само, як не може бути вічного двигуна.
Будь-яка людина, котра вчила ядерну фізику на вузівському рівні знає, що в природі не існує такої коробочки, до якої можна раз і назавжди запихнути радіацію. Більше того, ядерна фізика – то не наша з вами проста й точна арифметика, а наука ймовірнісна. А ймовірності бувають різні. Як карта ляже. Ймовірнісний розклад може туди повернути, сюди повернути, а в якійсь одній, нехай дуже малоймовірній ситуації, може, не дай Боже, повернути й так, що ми отримаємо ще один Чорнобиль – десь в Україні чи у світі. З цього випливає й те, що проблему Саркофагу ми будемо мати вічно. І, не зважаючи ні на що, звідти, з Укриття, радіація буде розповзатися до останнього рентгену.
Звісно, нас будуть і далі заспокоювати. Причому не лише свої бюрократи, але й всесвітні. Згадаймо. Хто нас найбільше заспокоював одразу після Чорнобильської катастрофи? Дві могутніх організації: ЦК КПРС і МАГАТЕ.
Мене дивує, чому ми всі так спокійно до цього всього ставимося?! Чому дозволяємо говорити з собою, наче учнями-першокласниками?
Це ми з Вами, ми, держава Україна, вже маємо чому навчити Європу. Ми першими у світі повністю відмовилися від ядерної зброї. Тепер ми можемо поділитися зі світом досвідом цієї мужності і досвідом реального роззброєння.
А ще ми можемо поділитися досвідом закриття атомних електростанцій. Ми це теж зробили першими. І теж не тільки з примусу різних обставин, але й з власної волі, з розуміння, що радіація – це зло. З дедалі більшого розуміння, що ядерна енергетика, уся, в цілому, - це теж зло. ( У Німеччині це вже зрозуміли і прийняли програму поступового закриття АЕС, а у Франції навпаки – є програма дальшого будівництва АЕС.) Таке розуміння ядерного зла важко пробивається в нашій енергетично бідній країні. Але хочеться вірити, що воно проб’ється. І тут теж є конфлікт. Конфлікт індивідуально-людського і загально-державного. На трагічних долях тих ліквідаторів, які не дожили до 24-ї річниці Чорнобиля, на долях тих чорнобильців, що роками хворіють і харкають кров’ю, ми дедалі більше переконуємося: ніякі мегавати не варті сльозинки однієї осиротілої дитини чи дитини, хворої на лейкемію.
Валерій Нечипоренко
