Колись жартували, що Велику Китайську Стіну побудували спеціально для того, щоб китайці не вивалювались за межі країни. Втім, ці часи давно позаду — в 2010-их демографія Китаю пішла різко на спад. Через жорстку політику "однієї дитини", яку тримали понад тридцять років (1979–2015), тепер просто нікому народжувати.
Якщо раніше головним страхом було перенаселення, то сьогодні — старіння нації і нестача робочих рук. Вперше за останні шістдесят років населення Китаю реально скоротилось. І це тільки початок. За прогнозами, вже до 2050 року КНР може втратити ще понад 100 мільйонів працездатних громадян.
Коли ж китайська влада нарешті усвідомила проблему і дозволила мати двох і більше дітей, було вже пізно.
Ментальність змінилась. Молодь тепер інакше дивиться на життя — хоче свободи, спокою і заводити сімʼї не поспішає. Жити в місті дорого, роботи багато, а часу і грошей на дітей не вистачає…
Але Політбюро ЦК КПК не здається. На останньому зʼїзді партія поставила ціль — до 2035 року досягнути так званого "загального добробуту" (китайський варіант комунізму) і подвоїти чисельність середнього класу з 400 до 800 мільйонів осіб. Тобто більше, ніж у США (приблизно 170 млн) та ЄС (близько 290 млн) разом узятих.
Хоча за останнє десятиліття номінальний ВВП Китаю виріс майже вдвічі (з $10 до $20 трлн), за фасадом стабільності купа системних проблем. Проте, не дивлячись ні на що, Китай стабільно тримає темп зростання на рівні 5% на рік. Кажуть, шо якщо цей показник знизиться хоча б до 4%, почнуться серйозні соціальні зсуви і всьому світу буде непереливки.
Насправді ж, уряд Китаю через державні банки, муніципальні облігації та спеціальні програми стимулювання щороку додруковує і вливає в економіку близько $1 трильйона (відносно $20 трлн — це і є тих самих 5%).
Тож насправді стрімкого зростання там вже давно нема — економіка ледь тримається купи.
Парадокс у тому, що це фальшиве внутрішнє зростання стає реальною зброєю назовні — держава дотує свої компанії, ті демпінгують на світових ринках і поступово скуповують всіх конкурентів, монополізуючи все. На цьому тлі Пекін все сильніше закручує інформаційні гайки. Вся статистика засекречена, а економісти, які ставлять під сумнів цифри зростання, або критикують дії уряду, з публічного простору просто зникають.
Китай волів би зробити все тихо — без війни. Щоб всі в один день прокинулись і усвідомили, що в світі новий господар.
І варто визнати, поки що йому це доволі непогано вдається. Пекін вже контролює понад 55% світового суднобудування (у 2024 році його верфі отримали 74% нових замовлень) і виробляє 65% високошвидкісних поїздів.
Така ж участь чекає ринок автомобілів та інші. У 2024 році Китай випустив понад 30 млн машин (33% світового обсягу), з яких левова частка — електромобілі (понад 60% глобального ринку). Тому Штати та Європа і напружуються, звинувачуючи Китай в тому, що він провокує в світі кризу перевиробництва.
Але китайська влада зупинитись не може. Перед нею стоїть дилема: або громадянська війна — бо ж, якщо Китай виженуть зі всіх ринків, то всіх цих 1,5 мільярда пристарілих ударників соціалістичного труда знову не буде чим годувати; або Китай стає лідером, правдами і неправдами завойовує глобальні ринки і диктує світу політику партії. Тож, як бачимо, вибору насправді нема.
Але ж і Штати просто так не здадуться. Якщо буде потрібно, вони почнуть силою захищати свою гегемонію і відстоювати свій вплив в цьому світі.
Тож, якщо дана тенденція продовжиться і не буде досягнуто якихось нових геополітичних домовленостей, війна між Штатами та Китаєм виглядає найбільш ймовірним сценарієм розвитку подій…
Наостанок, треба зауважити, що найбільше з цього приводу йорзають Японія і Південна Корея. Тому ведуть подвійну гру — офіційно підтримують Західний світ, а неофіційно вибудовують тіньові схеми з Китаєм. Про це свідчить зокрема те, що ринок боргу Сполучених Штатів впродовж останнього року стрімко падає, а ринок боргу Китаю навпаки — активно зростає. Тобто капітал тихо перетікає із Західного світу в Азію.
Тарифні гойдалки Трампа ще більше ускладнюють ситуацію — віддаляють союзників від Штатів і штовхають в обійми Китаю. Але республіканці це, схоже, усвідомлюють. Саме тому Дональд першим ділом взяв під контроль "нафтовий краник" (Близький Схід), звідки вся Азія отримує енергоносії. Але це вже зовсім інша історія.
