Володимир Зеленський поставив на кін своє президенство, обіцяючи закінчити війну проти російських сил на Донбасі так, щоб це не розвалило Україну і не відкрило шлях для ще більшого втручання Росії. Це дуже амбітна мета. За умовами Мінських угод, які повинні завершити війну, захистити український суверенітет й відновити територіальну цілісність країни майже неможливо.
Про це на сторінках Foreign Affairs пишуть експерти Council of Foreign Relations Томас Грем і Джозеф Хабермен. За останні шість років війна на Донбасі відібрала життя більш ніж 13 тисяч людей й змусила переїхати ще 1,5 мільйона. Український уряд погодився на Мінські угоди в розпал боїв наприкінці 2014 і початку 2015 років під надзвичайним тиском кровопролиття.
Читайте такожNew York Times: Наступ окупантів на Донбасі завдає удар по мирній політиці Зеленського
Домовленості гарантують двом самопроголошеним «республікам» на Донбасі так званий «спеціальний статус», який буде означати фактичну автономію в складі України. Таким чином, ці регіони так і залишаться відокремленими від решти країни. Більше того, угоди передбачають, що вони проведуть місцеві вибори до того, як центральний уряд відновить контроль над східним кордоном з Росією.
Проведення таких виборів без закриття кордону перед тим й без виведення російських сил дозволить бойовикам при владі залякувати виборців чи фальсифікувати результати. Більше того, це відкриє дорогу для продовження російської військової присутності в регіоні. Москва зможе простежити за ходом виборів, на яких для неї багато поставлено на кін. Наділення сепаратистських регіонів унікальною владою посилить розколи всередині країни й може ще більше зламати її й без того крихку політичну єдність. Шкідливі сили всередині України під наглядом войовничого сусіда зможуть використати розколи, щоб підірвати суверенітет країни, а також усі її спроби збудувати сучасну ліберальну державу.
Зеленський намагався уникнути всього цього, схваливши законодавство про децентралізацію. Його план може наділити Донбас більшим контролем у питанні місцевих справ, таких як мовна політика, освіта й робота поліції. Але лише в рамках більш широкого розподілення влади по всій країні. Регіон таким чином отримає певні автономні повноваження, але лише такі, які будуть і в решти регіонів.
І щоб гарантувати чесність місцевих виборів на Донбасі, Зеленський наголосив, що вони будуть проведені лише після того, як Київ відновить свій контроль над українським кордоном з Росією, а російські війська будуть виведені з української території. Нажаль, на думку авторів, ці його зусилля були розбиті російською непримиренністю й західною бездушністю.
В грудні 2019 року Зеленський провів у Парижі зустріч з президентом Росії Володимиром Путіним, президентом Франції Еммануелем Макроном й канцлером Німеччини Ангелою Меркель так званому «нормандському форматі», який був створений в 2014 році для переговорів щодо завершення війни на Донбасі. Зеленський поїхав додому зі спільною заявою, в якій описувалися кроки з деескалації, серед яких було розведення сил на лінії розмежування й широкий обмін в’язнями. Але жодного прогресу у визначенні післявоєнного політичного рішення не було. Путін досі чіпляється за положення Мінських угод, а Макрон і Меркель не запропонували Зеленському підтримку в його спробах виправити домовленості.
Автори вважають, що Київ не може розраховувати на допомогу західноєвропейських посередників, які віддають перевагу швидкому рішенню й невдоволенні повільним темпом прогресу. Більше того, деякі західні лідери, зокрема Макрон, дуже хочуть покращити відносини з Росією. Вони не збираються посилити тиск на Москву, щоб змусити її поступитися. Вони швидше розглядають непохитність України як найбільшу перешкоду для миру й тиснуть на Київ, вимагаючи здатися.
Читайте такожDie Welt: Поразка України в обороні від Росії підірве майбутнє демократії в Європі
Без малоймовірного й драматичного зсуву в глобальній політиці, який би змінив або позицію Путіна, або західне небажання посилити тиск на Москву, Зеленському не варто нічого очікувати від наступної зустрічі в Нормандському форматі, який може відбутися в квітні. Києву просто бракує важелів впливу й зовнішньої підтримки, щоб добитися поступок від Москви. За таких умов Зеленський буде розглядати альтернативи.
В президента України є дві широкі можливості. Перша – це велика угода, широке порозуміння з Росією, яке б виходило за межі Донбасу й включало б інші елементи українського конфлікту, такі як анексія Криму. Друга – це повна відмова від зусиль, націлених відновити суверенітет над Донбасом. Кожна з цих стратегій має власні переваги й недоліки.
Велика угода буде виходити за межі нинішньої війни на Донбасі. Більш широка українська криза зачіпає низку пов’язаних між собою проблем, таких як статус Криму, майбутня роль НАТО у Східній Європі й широкі відносини Росії з Заходом. Все це може бути включене в угоду. Якщо Зеленський вибере цей підхід, він може запропонувати відмову Києва від амбіцій вступити в НАТО в обмін на тісні відносини зі США в сфері безпеки. Такий крок дозволить ослабити московську занепокоєність геополітичною орієнтацією України. Також Київ запропонує формальне визнання російської анексії Криму в обмін на повний вихід Москви з Донбасу, відновлення українського контролю над східним кордоном й інтеграцію Донбасу без спеціального статусу. Захід скасує санкції проти Росії й запропонує Україні більшу допомогу у відбудові включно з проведенням важливих політичних й економічних реформ. Така велика угода витіснить Мінські угоди.
За другим сценарієм Київ визнає, що у найближчому майбутньому досягти закінчення війни на Донбасі на прийнятних умовах не вдасться. Посиливши лінію розмежування, яка відділяє окуповані території від підконтрольних уряду, зробивши кроки для скорочення інтенсивності боїв, Київ в односторонньому порядку заморозить конфлікт. Уряд зможе скерувати свої ресурси на розвиток регіонів, які він контролює, щоб зосередитися на розвитку української економіки, зміцненні інститутів й побудові стійкої ліберальної держави. Такий підхід уникне або відкладе труднощі інтеграції регіону, який був радикалізований за шість років російського правління. Такий стан речей не вічний. Київ може повторно оцінити свої можливості зі зміною умов як в Україні, так і на окупованих територіях.
Обидва сценарії мають недоліки. Велика угода буде вимагати згоду Москви, яка не гарантована. Києву знадобиться підтримка європейських партнерів і США. Європейці, швидше за все, погодяться на більшість, якщо не на всі елементи такої угоди. Але могутні антиросійські сили в США, швидше за все, будуть проти появи угоди між Києвом і Москвою, в якій українська сторона відмовиться від Криму чи членства в НАТО.
В другому сценарії думка Росії не така важлива. Теоретично Київ може відрізати від себе Донбас без московської згоди. Але Кремль все одно може тиснути на українську сторону, щоб змусити її взяти на себе відповідальність за населення на окупованих територіях, сплачуючи їм пенсії, наприклад. Москва буде сварити Київ за те, що він «покинув своїх громадян», але це мало відрізняється від нинішньої її позиції.
Читайте такожEUObserver: Нові атаки на Донбасі викривають військову присутність Росії
Обидва сценарії зіштовхнуться з потужним опором з боку націоналістичної гілки українського громадянського суспільства. Будучи президентом країни, невдоволене населення якої за останні 15 років влаштувало дві революції, Зеленський не може ігнорувати вірогідність, що його вибір щодо Донбасу спричинить спалах народного протесту. Залучаючи громадянське суспільство до співпраці, він може збудувати народну легітимність для будь-якого підходу, який він обере.
Зважаючи на негнучкість Росії й небажання Заходу втручатися, Україна, швидше за все, лишиться нездатною створити прийнятні умови для миру, які б захистили і український суверенітет, і територіальну цілісність. Насправді, переслідування обох цих цілей дуже вірогідно знищить перспективи досягти кожну з них. Це зробить Київ більш прив’язаним до Москви. При цьому в нього не буде контролю над його східними регіонами, не кажучи вже про Крим.
Читайте такожFinancial Times: Війна Росії проти України може дати початок кривавій ері анексій
Такий стан речей може бути не простим, але така реальність. Зеленському доведеться зробити вибір. Зважаючи на низку сил, з якими йому доводиться боротися, й на відсутність підтримки з-за кордону, йому варто обрати ту стратегію, яка б найкраще служила захисту суверенітету. Навіть якщо це буде означати поступитися територіальною цілісністю. Хоч обидва описані вище сценарії передбачають, що Україні доведеться пожертвувати частиною контролю над визнаними світом територіями країни, вони такою дають Києву більший суверенітет над регіонами, які він контролює. Закріплюючи й зміцнюючи цей суверенітет, український уряд зможе продовжити будувати сучасну, заможну й ліберальну державу. Як і у випадку окремих людей, для країн почати жити краще – це найкраща помста.
