Субота,
10 грудня 2016

Наші спільноти

ДумкаПро героїв та "миротворців"

29 травня цього року лідери Франції та Німеччини вшанували пам’ять загиблих у битві під Верденом, яка вважається найдовшою битвою Першої світової війни, або як її найчастіше називають сьогодні Великої війни. А невдовзі – у липні, Європа відзначатиме 100-річчя іншої відомої битви цієї війни – найбільш масштабної операції англо-французьких військ проти німецьких на Соммі, у Північній Франції.

У ході важких боїв солдати і офіцери Антанти і Центральних держав виявляли чудеса героїзму і самопожертви, намагаючись здолати супротивника. Внаслідок військових дій були понесені безпрецедентні втрати. Так, лише в перший день битви – 1 липня, загинуло 20 000 британських солдат, 40 000 були поранені, армія втратила 60% офіцерського складу. За деякими оцінками, у битві на Соммі загинуло близько 1 мільйона військових з обох сторін.      

Взагалі, Перша світова війна завдала європейським народам страшного демографічного удару, адже за чотири роки загинуло понад 10 мільйонів солдатів і офіцерів. Експерт з історії Британської Імперії Ніл Фергюсон повідомляє про 750 000 загиблих британців - «кожен шістнадцятий чоловік віком 15-50 років»; за іншими даними – загинуло близько 900 000. За словами відомого британського історика Нормана Дейвіса, вони отримали промовисту назву «втраченого покоління».

Перша світова війна завдала європейським народам страшного демографічного удару, адже за чотири роки загинуло понад 10 мільйонів солдатів і офіцерів

Після завершення війни народи Європи, налякані такими гігантськими втратами, справедливо розраховували на довгі десятиріччя миру. Однак, вже наприкінці 20-х років, деякі держави, невдоволені післявоєнними Версальськими угодами, відверто стали на шлях їхньої кардинальної ревізії.   

Слід зазначити, що саме жахливими людськими втратами Першої світової пояснювали історики і хвилю післявоєнного пацифізму, і переважну підтримку населенням Європи політики «умиротворення» агресорів – Німеччини, Італії, Японії. Однак, вдумливий спостерігач легко переконається, що вже з початку 30-х років в європейському суспільстві почало зростати занепокоєння «розмиванням» Версальських домовленостей.

Дивно, що ці настрої не поділяла переважна більшість тодішніх політиків. Навпаки, як відомо, багато з них з різних причин відверто симпатизували Гітлеру і Муссоліні, а дехто намагався навіть свідомо ввести в оману громадську думку, насамперед в Англії і Франції, шляхом приховування агресивних планів держав-ревізіоністів.     

Умовний список історичних «умиротворителів», розпочинає британський міністр закордонних справ Джон Саймон, який 22 березня 1932 року під час виступу в Парламенті з приводу агресії Японії в Китаї заявив, що відносно Японії Уряд Великобританії може діяти лише дружньо-примирливими методами.

Далі цей список може продовжити інший відомий британський політик Остін Чемберлен, який 27 лютого 1933 року під час дебатів в Парламенті щодо маньчжурської кризи сказав: «Коли розпочалася смута в Маньчжурії, обставини були неясними з огляду на тривалу і серйозну провокацію, що Японія терпіла з боку Китаю. Мої симпатії були цілком на боці Японії».

Цікаво, чи згадували про них, і як саме, ті британські, австралійські  та новозеландські солдати і офіцери, які під час Другої світової війни тисячами гинули від жорсткостей і голоду в японських таборах для військовополонених?

Другою на шлях агресії стала фашистська Італія, що за мовчазною згодою Англії і Франції почала збройні дії проти Абіссінії. До речі, можливою відміною санкцій ЄС проти Росії у світову історію буде вписана ще одна ганебна сторінка. Така ж, яка залишилася в ній після 4 липня 1936 року, коли Ліга Націй залишила принциповість і постановила відмовитися від подальших санкцій щодо фашистської Італії. Так, ця незалежна тоді африканська країна була фактично принесена в жертву нахабному агресорові.

Другою на шлях агресії стала фашистська Італія, що за мовчазною згодою Англії і Франції почала збройні дії проти Абіссінії

Однак, класичною в історії дипломатії «умиротворення» вважається відома Мюнхенська змова 1938 року, коли Англія, Франція, Італія і Німеччина знищили єдину демократичну на той час східноєвропейську  державу – Чехословаччину. При цьому, тогочасні «миротворці» настійливо переконували Прагу, що мала потужну військову промисловість і доволі боєздатну армію, не чинити опору нападнику, бо це «може спричинити загальноєвропейську війну».  Недарма, вже згаданий Норман Дейвіс назвав її «однією з наймерзенніших капітуляцій в історії».

До речі, саме тоді «епідемія умиротворення» вперше торкнулася долі України, адже за змовою нацистської Німеччини і Угорщини, сучасне Закарпаття, що тоді на правах автономії входило до складу Чехословаччини, було свавільно і усупереч волі народу передано під управління Будапешту.

Звичайно, у 1938 році великі європейські держави та їхні лідери мали абсолютно різні цілі - Гітлер і Муссоліні прагнули війни та нових територій, Даладьє і Чемберлен хотіли за будь-яких обставин зберегти статус-кво. Мотивацію тодішнього прем’єр-міністра Британії Невіла Чемберлена не без гумору охарактеризував Вінстон Черчілль у своїй книзі «Друга світова війна»: «...більш за все він сподівався увійти в історію, як «великий миротворець».  

Слід визнати, що й у подальшому великі держави не виявляли великої уваги до інтересів малих націй. Так було під час Ялтинської угоди 1945 року. Так часто відбувалося й під час «холодної війни». Своє ставлення до такої політики висловила колишній прем'єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр: «Світ жорстокий, егоїстичний і грубий. Страждань малих націй він не помічає. Навіть найбільш освічені уряди, демократії, які очолюються порядними людьми і які представляють порядних людей, не дуже схильні тепер думати про проблеми справедливості в міжнародних відносинах. Тепер, коли великі народи можуть склонитися перед шантажистами, а рішення приймаються у залежності від політики великих держав, ми не завжди можемо приймати їхні поради, і тому повинні мати сміливість дивитися на речі реально та діяти так, як нам підказує інстинкт самозбереження».

Слід визнати, що й у подальшому великі держави не виявляли великої уваги до інтересів малих націй

Із завершенням на початку 90-х років протистояння між США та СРСР і швидким поширенням глобалізації, що означала збільшення міждержавної взаємозалежності, нарешті здавалося мав би настати час визнання і поваги прав невеликих країн і народів. На жаль, цього не сталося.

Вочевидь, саме тому сьогодні, на початку ХХІ століття, у світі таке неприховане здивування і навіть шок викликала путінська окупація Криму, агресія проти України і втручання Москви в Сирії.

При цьому, наразі від Мурманська на Півночі Європи, через окупований Крим і Сирію до Манагуа і Каракаса в Латинській Америці, Росія намагається створити дугу нестабільності по який постійно провокує Захід і, водночас, через ядерний шантаж, і залякування війною  - домовитися з ним, поділивши світ на зони впливу.

Не випадково, деякі політики хотіли б «купити» у Путіна мир шляхом фактичного розчленування України через створення на Сході нашої держави незалежного від Києва проросійського анклаву. Що ж, в Кремлі завжди намагалися мати справу саме з наївними опонентами. Сьогодні дехто навіть погрожує нам зняттям антиросійських санкцій. Як виявилося, ще не перевелися політики, які прагнуть примірити на себе сумнівні лаври сучасних «умиротворителів».

Отже, маємо рішуче відкинути капітулянтські настрої і будь-які спроби нав’язати нам різного роду «домовленості». Адже, явно не за це наші громадяни проявили і продовжують проявляти героїзм, захищаючи свою свободу, державну незалежність.

Здати Україну так легко, як здали Чехословаччину у 1938 році, сьогодні навряд чи вдасться. На заваді цього стане і, український народ і, сподіваємось, світова і європейська громадська думка, в середині якої повільно, але поступово зростає розуміння агресивної природи путінського режиму.

Хоча, нас обов’язково «здадуть» сучасні «миротворці», якщо ми здамося самі. При цьому вони сьогодні відчайдушно намагаються маскуватися під різного роду назвами і теоріями на кшталт «реалізму», а насправді тільки й очікують моменту, коли можна буде відновити співпрацю з Москвою. Як влучно зазначив відомий експерт і співробітник Королівського інституту міжнародних відносин Джеймс Шерр під час квітневого Київського безпекового форуму, оцей сучасний «реалізм» і означає сьогодні «умиротворення».

Хоча, нас обов’язково «здадуть» сучасні «миротворці», якщо ми здамося самі

Але й нам слід позбавитися ілюзій. Не викликає сумнівів, що навіть у разі гіпотетичного виконання Києвом хоча б так званих «мінських умов», за ними відразу ж Москвою будуть пред’явлені інші. І так до повного встановлення протекторату на нашою країною.

На жаль, зовнішня ситуація для України сьогодні ускладнюється глибинними і різновекторними трансформаціями і, відповідно, фазою невизначеності у міжнародних відносинах, яку Росія намагається використовувати у власних цілях. До речі, в Україні мало хто помітив, але саме розв’язання ситуації навколо ядерної програми Ірану дозволило Кремлю вийти з ізоляції і повернутися на міжнародну арену. І зовсім не випадково наприкінці квітня цього року Верховна представниця ЄС із зовнішньої політики Федеріка Могеріні оголосила про готовність Європейського Союзу «до поглиблення співпраці з Росією в Арктиці, попри напруженість між Москвою та Брюсселем через Україну», а Голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер погодився взяти участь в економічному форумі в Росії, який пройде в середині червня. А ще ж в Європі, та не лише в ній, існують групи інших проросійських лобістів і «друзів Путіна»...   

Тому, виходячи з ймовірності тривалого протистояння з Росією та традиційної неповороткості влади, українське громадянське суспільство мало б відійти від спроб знаходження швидких «магічних формул» і виробити власну довгострокову, багаторівневу та багатокомпонентну  стратегію національної безпеки, нової зовнішньої політики і протидії Москві.

В тактичному плані Києву, вочевидь, слід перестати повторювати безкінечні мантри про «безальтернативність мінських домовленостей», а паралельно домагатися надання Україні гарантій, хоча б аналогічних тим, які у березні/квітні 1939 року були надані Польщі з боку Великобританії і Франції і які згодом змусили їх оголосити війну нацистській Німеччині.                

Досягнення цього, відповідно, спонукатиме нас на пошук надійних партнерів і системну роботу щодо встановлення з ними справжніх союзницьких відносин. Вочевидь, це й має стати пріоритетним завданням зовнішньої політики нової України на ближчу перспективу.

Олег Бєлоколос, експерт «Майдану закордонних справ»

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Читайте також
Новини партнерів

Новини політики

loading...

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку