За останній місяць ситуація на Близькому Сході стала чимось на зразок футболу і політики – в ній розбираються практично всі. Хтось відпочивав на єгипетських курортах, милувався Сфінксом і пірамідами та насолоджувався дайвингом, хтось любить фініки, а комусь до душі революційні потрясіння. Але за великим рахунком куди доречніше відмовитися від вибудовування універсальних шаблонів щодо змін на Близькому Сході.
Відома формула Льва Толстого «Всі щасливі сім`ї щасливі однаково. Кожна нещасна сім`я нещасна по-своєму» добре підходить для змалювання ситуації в країнах Близького і Середнього Сходу (на Заході цей регіон називають просто Middle East). При цьому потрібно враховувати, що система комунікації арабського світу, що складалася століттями, безумовно, відрізняється від звичної європейцям, тому, м`яко кажучи, наївно вважати, що революція в Єгипті відбулася завдяки виключно facebook і twitter і іншим соціальним мережам і досягненням цивілізації. Для держав, в яких мільйони жителів живуть на 1-2 долари в день, подібні технологічні варіанти розповсюдження революційних ідей виглядають, м`яко кажучи, фантастично.
Та й говорити про перемогу революції в Єгипті, відверто кажучи, передчасно. Відставка Хосні Мубарака, котрий 30 років пропрацював президентом країни, нагадує відмову від застарілої моделі тієї чи іншої побутової техніки, що звично вписувалася в інтер`єр. Мубарак, який пробув три десятки років біля керма держави, зіграв роль клапана для викиду народного невдоволення. До влади в Єгипті прийшла Верховна рада Збройних Сил Єгипту, яка, слідуючи законам жанру, обіцяє проведення чесних і демократичних виборів. Необхідне уточнення – в звичному для близькосхідного регіону форматі демократії. У країні, яка не тільки є лідером арабського світу по багатьом показниках (чисельність населення, промисловий потенціал, політична вага в світі), але і була до кінця 70-х років ХХ століття головною ударною силою арабського воїнства, роль армії важко недооцінити. Власне кажучи, з 1952 року, після повалення монархії в Єгипті, президентами Єгипту ставали тільки військові. Причому Хосні Мубарак, як відомо, в 1981 році стояв на трибуні поряд з убитим пізніше ісламістами президентом Анваром Садатом. Шанси висуванця військових зайняти президентський пост високі і з тієї простої причини, що екс-глава МАГАТЕ Мохаммед Аль-Барадеї, який приміряється на роль «єгипетського Ющенка», на Батьківщині мало популярний: він дуже багатий і користується репутацією агента впливу Заходу.
Є ще один чинник: армія в Єгипті – не тільки серйозний чинник внутрішньої політики, але і гарантія від приходу до влади ісламізму, якого на Заході бояться як вогню. Вплив армійської верхівки в Єгипті в осяжній перспективі нагадуватиме позиції військових в Туреччині, де ті давно є гарантами світського розвитку держави. До того ж варто нагадати, що після підписання в 1978 році Кемп-Девідського миру між Єгиптом і Ізраїлем обидві держави стали найбільшими одержувачами американської державної фінансової допомоги. У обох випадках левова частка заокеанських фінансових вливань йде на утримання армії. Вона в Єгипті є, за оцінками експертів, найбільшим підприємцем, так що відхід Мубарака на наперед підготовлені позиції і передача владі військовим (міністрові оборони Мохаммеду Хусейну Тантауї) була, як мінімум, узгодженою.
Треба сказати, що Єгипет, як і інші країни регіону, став споживачем продуктів вестернізації і глобалізації у сфері мас-медіа і масової культури, але при цьому зберіг свою самобутність. Резонанс від перетворень в найбільшій арабській країні вже спровокував ефект доміно в сусідніх державах, але це не означає, що події в них пройдуть за сценарієм, обкатаним на площі Тахрір. При цьому потрібно відзначити, що близькосхідну політику Барака Обами навряд чи можна назвати успішною: проблема палестинсько-ізраїльського врегулювання далека від вирішення, а власними руками підносити сірник до «бочки з нафтою» в умовах сповільненого виходу з економічної кризи демократична адміністрація навряд чи стане. Хоча Сполучені Штати, поза сумнівом, вважають, що здатні контролювати ситуацію практично у всіх куточках світу, сьогодні їх тактичне завдання гранично просте: не допустити приходу до влади в Єгипті ісламізму, оскільки ті можуть поставити під загрозу Кемп-Девідський мир і безпеку Ізраїлю. У Тель-Авіві напружено спостерігають за тим, що відбувається у стані заклятих арабських друзів. Украй сумнівно, що за півтора року до президентських виборів Барак Обама робитиме якісь рухи, здатні викликати невдоволення єврейського лобі.
При аналізі ситуації в близькосхідному регіоні необхідно враховувати декілька чинників. Перший і основний – наявність нафти і здатність держави за рахунок нафтололарів забезпечити стійкий розвиток своєї економіки. Як бачимо, серед монархій Персидської затоки ситуація дещо загострилася тільки в Бахрейні, інші, заможніші, зберігають спокій. Другий – демографічний. Близькосхідний регіон відрізняється значною (більше половини) чисельністю жителів молодших 25 років. Для більшості з них проблемою є самореалізація, яка, наприклад, у випадку з Палестиною привела до формування численної бази для ісламського терору. Але цей чинник теж не може бути абсолютним – в Тунісі, наприклад, чисельність молоді складає всього 8,6%. Третій чинник – релігійний, такий, що припускає не тільки аналіз взаємин між шиїтами і суннітами в кожній окремій державі, але і ступінь відділення церкви від держави. Четвертий – рівень корумпованості і ефективності влади, який варто оцінювати скоріше не за європейськими стандартами, а за відповідністю дій близькосхідних правителів сподіванням підданих.
Сьогодні буде вкрай необачним, по-перше, робити прогнози з позицій істини в останній інстанції щодо розвитку ситуації на Близькому Сході, і, по-друге, намагатися проектувати арабські протести на Україну. Як писав англійський письменник і розвідник Редьярд Кіплінг, «Захід є Захід, Схід є Схід, і разом їм не бути ніколи».
Євген Магда
